dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 1679
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 16-12-2013, 12:14
16-12-2013, 12:14

Сонце на літо, а зима на мороз

Категорія: ---

Сонце на літо, а зима на морозХоч народне прислів'я і стверджує, що сумний грудень у свято і в будень, але саме останній місяць року налаштовує кожного з нас на оптимістичну хвилю, бо хоч зима і повертає на мороз, проте сонце вже йде на літо.
В давньоруські часи початок зимового літочислення йменувався «студнем» ( так і досі офіційно користуються білоруси — «студзєнь»). Існувала й інша назва — «груднь» і означала «нерівний, покритий грудками шлях». Про це підтверджує й Іпатіївський літопис (1118 р.): «Поидоша... по грудну пути, бь бо тогда мць грудень».
Серед діалектних означень найбільш відомі — «лютень», «хмурень», «стужайло», «студений», «мостовик» тощо. На західноукраїнських землях була в ужиткові ще одна назва — «трусим». Я. Головацький у своїй праці «Поділ часу в русинів» писав: «Грудень — то змерзлі груди дорогу возову псують, не раз сніг потрусить — для того трусим; часто і крепкі морози потягнуть, зовсім уже зима — для того студень...»
Одним із найважливіших та найколоритніших свят у різних народів світу є Новий рік, хоча його символіка та час відзначення у різних країнах неоднаковий.
У прадавні часи на українських землях, як і в інших скотарсько-землеробських народів, святкові обряди, головним чином, пов'язували із культом родючості, а тому відлік новолітування починався весною у березні (звідси, очевидно, походять традиційні новорічні колядки, щедрівки, засівання).
Сонце на літо, а зима на мороз
Із офіційним запровадженням християнства в Київській Русі князь Володимир Великий переніс відзначення Нового року з березня на вересень, згідно старого візантійського зразка. Нова дата прижилася не одразу і протягом століть наші предки користувалися дохристиянським та церковним календарями.
Що ж стосується традиції зустрічати Новий рік 1 січня, то започаткували її римляни в 46 р. до н. е., коли було запроваджено т. з. Юліанський календар.
На кінець ХVІІ ст. Російська імперія, до якої входила і частина українських земель, продовжувала користуватись старим календарем. В той час як католицька Європа, а з нею і західноукраїнські землі, вже святкувала Новий рік 1 січня. Тому для ліквідації розбіжностей Петро І запровадив 1700 р. січневе новолітування. В період радянської влади відбулося зміщення календаря на 14 днів, а тому офіційний Новий рік сьогодні припадає на 1січня, а церковний - на 14.
Зимові свята давніх слов’ян
З приходом зими, всі господарські роботи було завершено, люди починали готуватися до зимових свят. Відчувалося наближення традиційного часу зимових розваг , часу таємничого ворожіння, угадування майбутнього, долі, що найбільше цікавило молодих незаміжніх дівчат.
6 -го грудня слов’яни відзначали Свято Велеса (Діда Морза).
Сонце на літо, а зима на мороз
«Велес сходить по сонячному промінню на Землю і приносить зародки багатства, врожаю, приплоду» (згадаймо Діда Мороза з мішком подарунків). Його треба було гукати в цей день, саме так, як діти кличуть Діда Мороза й сьогодні. З його приходом починалося вивчення колядок, підготовка до Різдва. Велес, "скотій бог"- бог достатку, як пояснює Початковий Літопис. Спочатку він, як і інші боги, був сонячним богом, але пізніше набув іншого значення. Слово "скот" в давнину означало багатство, гроші, тому Велес – це бог багатства і всякого достатку, торгівлі, опікун купців. Він, за твердженням міфологів, був не тільки охоронцем черід на землі, але пастухом і небесних стад, тобто хмар, і цим пов'язувався з Перуном.
Цей Бог був вельми шанований у слов’ян, бо і князь і дружина клялися Перуном і Велесом по договорах з греками, починаючи з 907-го року.
У нашому місті теж є місцевість, пов’язана з Богом Велесом – урочище Велесівщина.
На зв’язок Велеса з Родом вказує звичай останнього снопа (Дідуха), якого урочисто вносять у світлицю на Різдво і ставлять на Покуть – вважається, що духи Предків перебувають у його колоссі.

Різдвяні обряди донесли до нас відгомін колишнього вшанування Велеса – вивернуті кожухи на учасниках ритуального карнавалу. «Будь багатий, як кожух волохатий», - бажали на Різдво.
Сонце на літо, а зима на мороз
Це одне з сонячних свят, пов’язане із «завмиранням» сонця взимку. Цього дня відбувалися заклинання й угадування майбутнього, ритуали з калитою та інші ворожіння. Це було свято молоді, початок вечорниць. Зібравшись в одній хаті, дівчата випікали калиту – обрядовий хліб у вигляді сонця з діркою посередині, щедро прикрашений родзинками, калиною, приправлений медом.
21.12. – 22.12. - Зимове Сонцестояння. Закінчується Корочун - найтемніша частина року. Різдво Божича-Коляди - народження молодого Сонця.
Сонце на літо, а зима на мороз
Коляда у давніх слов’ян - Бог зимового Сонця, який повертає Коло Свароже до Весни. Слово коляда багатозначне: Святий Вечір, обряд славлення на Різдво, сама пісня, винагорода за колядування, різдвяний подарунок. Багато колядок і щедрівок на честь Коляди або з побажаннями врожаю.
Дай нам, Боже, Колядо!
Добре пасовище, Колядо!
Для корівок, Колядо!
І овечок, Колядо!…
Але в народному уявленні існує також жіноча постать – Богиня Коляда – не тільки як уособлення свята, але як Богиня-Мати, що народжує сина Божича-Коляду – тобто молоде зимове Сонце.
Прийшла Коляда наперед Різдва.
Коляда! Коляда!
Ой ходила Коляда, ой гуляла Коляда
По зеленому саду, по багатому двору!
Народження нового Сонця – Божича – це початок астрономічної зими і зодіякального знаку «Козоріг». Початок нового річного Сонячного Кола. Одне із пояснень імені «Коляда» - від слів «Коло дається». Якщо порівнювати річне Коло з добою, відповідає 12-й годині ночі, або нулю годин опівночі.
Святкування починалось напередодні ввечері. Святвечір наставав з появою на небі першої зірки. Під час святкування виконувались наступні обрядодійства:
1. Внесення пшеничного снопа – Дідуха (уособлення єдности з духами Предків).
2. Внесення поминальної страви - куті, звареної з цілих зерен пшениці, як уособлення зародку нового життя та зв’язку поколінь.
3. Запалення живого вогню й свічки, або трисвічника.
Сонце на літо, а зима на мороз
Якщо на святі не було жерця, його обов’язки виконував голова родини. На столі мало бути 12 пісних страв за числом місяців року. М’ясні страви на Святій Вечері не можна було вживати, бо це є свято єднання людини з Природою, а їжа тваринного походження, особливо м’ясо обтяжує людину грубими матеріяльними енергіями і затруднює зв’язок з тонким Світом. Після Вечері бажаючі йшли колядувати , обходили родичів та знайомих, співаючи пісні-колядки та вітаючи зі святом. Колядники могли розігрувати цілі дійства, гуртуючись у вертепи. Ватаг гурту ніс восьмипроменеву зірку - символ творення Всесвіту. Обов’язковою була наявність серед дійових осіб чоловіка, рядженого козою. «Вмирання», а потім «оживання» кози зображувало «вмирання старого Сонця» і «народження нового Сонця» -Божича. Ще коза міфологічно зв’язана з Велесом, який опікується Божичем протягом зимового часу. З точки зору астрології коза також відображає астрологічний знак Зодіаку - Козоріг, в який нині умовно увійшло Сонце . Уранці на Коляду до схід Сонця вітали одне одного, запалювали свічу - прообраз Сонця, що має народитись, обходили оселю, обкурюючи запашним зіллям і скроплюючи освяченою водою. Сідали до святкового столу, вітали одне одного, дарували різдв’яні подарунки.
За Християнського часу поставали нові колядки й щедрівки, в яких почали згадуватися Особи християнського світу. Творенням цих нових колядок і щедрівок вславилася Київська Могилянська Академія в ХVІІ-ХVIII віках, та її вихованці, а в Західній Україні ченці Почаївської Лаври в XVIII столітті. Пізніше Християнство заступило перше Свято народження сонця Святом Народження Христа, але обряди старого Свята залишилися майже незмінені.
22 – 23 грудня свято Роду і Рожаниці .
Сонце на літо, а зима на мороз
На другий день Різдвяних свят здійснювались обряди на честь Рода — Прабога, творця людського роду. Род — духовна енергія Пращурів, яка єднає усі покоління: покійних, живих і ще ненароджених, отже, він є ядром, що зміцнює народ і формує його майбутнє. Рода і Рожаниць «годують» кашею, пирогами, варениками й самі прилучаються до цих пожертв.
В цей день також поминали померлих і вшановували старших родичів та «родителів» (батька і матір, тобто тих, хто народив). Волхви здійснювали «рождественноє волшеніє» (різдвяне волхвування), що означало віщувати за зірками майбутнє родів – «родословіє» (родослів’я). В давні часи наші Пращури читали «Рожденник» – книгу, в якій указані добрі і злі дні та години, і їх вплив на долю народжуваних немовлят, – тобто за давніми «волшебними» книгами віщували дитині долю. Такі віщування згодом називалися ще «звіздочотіє», «звіздословіє» або «звіздозаконіє».
Сонце на літо, а зима на мороз
Сьогодні, на початку ІІІ тисячоліття предковічні новорічні традиції українців відроджуються з новою силою, красою та духовністю, проникають у всі куточки держави: від столиці і до найвіддаленішого українського містечка та села.

Романна Кучерява,
завідуюча відділом охорони, реставрації
та використання пам'яток "Стародавній Володимир"


Скуратівський В.Т.
«Несу кутю на покутю...»
Як зараз пам'ятаю той передноворічний день, коли, прибігши зі школи, жбурнув на ліжко лляну з валовим очкуриком торбину і мерщій до календаря.
— Мамо,— сплеснув на радощах в долоні, бо календарик вже геть схуд, ліпаючись лишень кількома листочками,-- вже скоро й Новий рік!
— Авжеж, що скоро,—донісся із-за комина неньчин голос..— Вже і ячміне просох, сьогодні, як тільки повернеться з роботи батько, будемо товкти кутю. І тримай решето, доки я зберу зерно з череня.
Надвечір, разом з ранніми сутінками, увійшли й неньо, окинули стомленим глядом маму, що решетувала біля коцюбника збіжжя, запитали:
— То, мо' ступу внести? — І, не дочекавшись відповіді, заповзялися вкочувати з сінець замашний домашній прижиток.
Тим часом я вніс з поклітця вишмуляного постійним вжитком товкача. Першим, як і годилося в родині, товкти кутю доручили мені. Сплюнувши в долоні хвацько підняв замашного товкача і зусюмоці гухнув ним у горловину ступи.
— А-я-яй, глуму якого наробив! — сплеснули в долоні ненька, бо добряча порційка пересохлого збіжжя миттю випужалася на долівку.— Зачекай, я трохи скроплю його водою, щоб не розлітався та краще одлущувалася лузга.
За роботою й не зогледілися, як і вечір минув. Облущений ячмінь знову висипали на піч. Завтра його ще раз прорешетуємо, і вже після цього можна буде готувати кутю.
Передноворічного вечора чекав з нетерпінням. Стіл обновився празниковою скатертиною, посеред якої пухкувала духмяна паляниця з дрібком солі. Від печі доносився солодкий запах умлілої куті. Мама раз у раз зазирають у чорну пащі печі, щоб бува не перестоявся ячмінь, і нарешті наказують:
— Катай, синочку, до стодоли та наскуби сінця, бо вже пора кубельце для куті зробити!
Наопашкувавши куфайчину, летом біжу до току, одчиняю навстіж обидві брами, щоб краще було розпізнати, де стіжкує м'яка отава, і починаю скубти запахуще сіно. Нараз згадується осінь з густими туманами, розлога лука, на якій шапкують копички. «З молодої отави,— згадується татове,— перед Новим роком зробимо на покуті кубельце...»
А й справді, молоде сінце таке м'яке та пахке, що й, як люблять приказувати мама, сама попадя ув м'ясниці з'їла б. Вертаючись, біля засторонку помітив купку житніх перевесел. І коли це, ніяк не второпаю, тато встигли їх накрутити? Очевидячки, сьогодні підв'язуватимуть ними садовину.
Доки ладнав на покуті кубельце, тим часом повернулися з роботи тато. Кинувши під лаву сокиру, накликають мене, аби зілляв води. В синіх з холоду долонях моторно слизькує мило, і між дебелих пальців нагнітається біла піна. Скільки ж тієї дармової роботи, гризе мене співчуття, переробили ці руки? їм ніколи було хоч би разок приголубити мою голівку... —
Сьогодні, йдучи додому, зустрів голову колгоспу,— витираючи лляним рушником руки, оповіщають новину тато.— Зупинив коні, привітав з наступаючим Новим роком і каже: «Перекажи своїм сусідам, що в цьому році на кожен зароблений трудодень вийде по двісті грамів зернових!»
— Ну що ж, чоловіче, удвох за рік на кутю таки заробили,— витягуючи з печі горщик і ставлячи його на припічок, мовили мама.— А тепер перевдягайтеся та будемо вечеряти!
Я швиденько зодяг празниковий костюмчик і шмигнув до припічка.
— Не поспішай поперед батька в пекло! — голосніє улюблена татова накличка.— Ось нехай я спочатку дістану тобі рукавички, що їх виплів Дід Мороз, а тоді вже й кутю нестимеш,— і заповзялися з-під узголів'я витягувати подарунок.— Бачиш, які новенькі та ще й з петельками, щоб ніколи не розкидав їх, а вішав завше на гачечок біля одвірка.
На радощах, що і в мене буде новорічна обнова, тут же одягаю їх і усміхаюся сам до себе: нехай тато собі кажуть, що це од Діда Мороза, а я знаю своє — їх недавно вони самі виплели з домашньої вовни. М'якенькі такі, наче на мої руки приміряні, та ще пахнуть овечим жиром. Відтак жоден мороз не зашпарить пальців!
— Вже налюбувався? — перепитують мама,— Тоді бери мерщій горщик з кутею й однось на покуть. Тільки дивися, щоб не вислизнув. До речі, ти не забув, що тре' при цьому казати?
— Ні, мамо, не забув! — запевняю і, міцно обхопивши рукавичками горнятко, навершене покришкою, несу його поперед себе, приказуючи речитативом: — Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоб бджоли сіли!
Біля столу зупиняюсь і бочком-бочком просовуюся між лавою і столом до червоного кута. А ось і кубельце. Ставлю в нього горщика, обкутую сінцем й умощуюся поруч. Ліворуч біля застільного вікна тато сидять, а навпроти — на ослоні — мама. Оце й уся наша родина.
На статі празникують святкові страви: кутя з медом, смажені ковбаси, картопля з грибами, пироги з маком та узвар з нашої-таки антонівки, що саме постукує голими руками у віконце. Невдовзі батьки починають згадувати про дитячі та юнацькі роки, новорічні розваги, як ходии колядувати та щедрувати, водили Меланку.
— А пам'ятаєш,— майже дитячим голосом освячується ненька,— коли ти, парубкуючи, в нас ворота під Новий рік викрав? Лише на Водохреща знайшли їх. Тато мої були злі такі тоді, бо стерегли їх ледь не до світанку...
—Твій батько стеріг ворота, а я — майбутнього тестя,— заусміхався неньо.— Та якби не я це зробив, то вони дісталися б Маркові Кобилянському, котрий, до тебе ходячи, п'ять пар постолів стоптав!
— Скільки ти будеш дорікати ним? — гніваються мама й тут же лагідніють.— Очевидно, доля гак розсудила, бо хтозна, чи вийшла б я за тебе, коб не те гадання. Вибігла якось з дівчатами на подвір'я в новолітню ніч, пожбурила навзнак старого чобота через ворота, а кати придивилася — носок цілив на твоє обійстя. Невдовзі й свати прийшли...
— Можна подумати,— споважніли тато,— шо твій чобіт та мене приворожив. І без нього я заслав би старостів!
Отак у спогадах і північ приблукала. Батько встав з-за столу, зодяг доморобного кожушка, взяв миску з кутею та дерев'яну ложку і вийшов у сад. Ми тим часом припали до віконця.
Стояла тиха морозяна ніч. На небі густо паслися зорі. Обійшовши один вулик, неньо скропив його кутею, потім другий, третій, і так усю пасіку. Через вхідну хвіртку зайшов до хлівця, щоб причастити й корівку.
Нарешті дійшла черга і до перевесел. їх вистачило для кожної деревини. Нам добре видко було, як розповажисто гордувала садовина підперезаними пасками, наче весільні чини.
— Для чого вони це роблять? — питаюсь у мами.
Вони щасливо усміхаються:
— Жива людина про живе й думає. Так уже повелося, синочку: надходить новий рік, то господар хоче придобрити його, аби був щедрим для сімейства — кутею обсипають бджіл, щоб справно перезимували й по літі медку наносили у вулії, а корівка легенько розтелилася та на розплід теличку привела. Садовину ж задобрюють, щоб порадувала цвітом і плодом. А горщик, що на покуті, має убезпечити на ввесь рік статками нашу родину, аби в коморі та в оборі були в засіках повні гори!
Упоравшись із садом, тато вертають до хати й жваво розтирають задубілі руки.
— Бере своє Новий рік,— похитують головою.— А коли мороз напередодні Василів, то на врожай. Василі ж завтра... Мама підходять до мене, ніжно голублять мої щоки.
— З Новим роком, синочку, з новим щастям! Будь нам веселий та щасливий! — і довго-довго дивляться ув мої очі,— А тепер вилазь на піч, і нехай тобі насниться гарний новорічний сон. Тим часом Дід Мороз принесе тобі в горбі смачні ласунці й залишить на покуті.
...Лежу на печі й ніяк не можу заснути. Хоч і знаю, що Діда Мороза в природі не існує, але вірю в нього. І треба ж було людям попридумувати такі поетичні легенди. Чи, скажімо, обряд з кутею. Ну що від того зміниться, якщо на покуті стоятиме горщик — ні хліба не прибавиться, ні бджілки, якщо буде мокре літо, зайвого медку не принесуть і корівка не порадує теличкою, бо торік хоч і завбачували, а таки бичечок з'явився? Але ж, згадалася мамина накличка, жива людина про живе й думає. Може, й справді в тому є якась магічна сила, котрої ми ще не розпізнали?
З цими мислями солодко засинаю. Увижається, наче лечу я на крилах понад селом,— білесенькі хатки купаються в місячному сяєві, кучеряві садочки підперезані житніми перевеслами, дівчата, вийшовши на подвір'я, жбурляють на дорогу старі шкарбани. І від того так весело на душі, празниково, наче я в якомусь казковому царстві. Лишень голос хрещеного, що вже прийшов привітати з Новим роком батьків, а заодно й мене, повертає в реальність — наступило новоліття!
— Вставай, годі спати! — погукує хрипким голосом ранній гість,— Сьогодні не лише Новий рік, але й твоє іменне свято — Василі". З такої нагоди годилося б і по-гутати іменинника...
— Рано ще балувати його,— доноситься мамина окличка,— Нехай трохи підросте!
— Як це рано? — поважніє хрещений.— Скоро вже у свати підемо. Он якого чубчика одростив!
Я знехотя вилажу з-під ковдри, протираю заспані очі. На статі стоїть вузлик з гостинцями, що їх приніс хрещений. Цікаво, що він наготував мені?
— Та швидше, швидше! — підбадьорює він,—А то сніданок вихолоне!
Світлицею і справді розбіглися приємні запахи смажених ковбас, у печі голосно шкварчить свіжина, і парує на припічку зарум'яна картопля.
Поспіхом біжу до умивальника. Прохолодна джерелиця миттю знімає сонливість.
Зодягайся скорше! — наказують ненька, подаючи мені сорочку і штанці,— І причеши свого посмітюхуватого чубчика.
Доки я наводив туалет, хрещений тим часом приладнав біля столу фанерне кріселко і розіслав на ньому кожушину.
— А тепер,—вказав пальцем на стілець,— сідай — гутати буду!
Еге, думаю, тут уже не до жартів. Тільки ж як буде хрещений робити це в одиначку? А що, коли не втримає кріселка? —
Не бійся, хлопче,— наче прочитав мої мислі. Все буде гаразд! — і, взявши мене за лікоть, всадив на м'яку кожушину. .
Поскрипуючи, стілець нараз піднявся до самісінької стелі, потім ще раз. За третім разом хрещений не опустив його; тримаючи мене, над головою, мовив, важко посопуючи:
— Чим одкупишся?
Я стенув плечима. Що б його придумати, аби вгодити гостеві?
— Яблучками. Вони он там, на горищі лежать. Смачні такі...
— Немає дурних,— одказав поважно.— У мене вдома такого добра вистачає. Навіть тобі приніс як дарунок.
Кріселко.нараз похитнулося, і я з переляку міцно уп'явся долонями за сидіння.
— Бачиш, вже терпнуть руки. Якщо не одкупишся чимось смачнішим, то...— хрещений загадково обірвав на півслові свою оповідку.
«А що, як він і справді не втримає мене, — лячно кольнула невпокійлива думка.— Треба щось придумати».
Я вас причащу новорічною кутею. Сам товк ячмінь і сам односив горщик на покуть. Ви такої іще не смакували,— відказав навмання.
— Ну, гаразд! —зголосився хрещений і повільно опустив стілець, а заодно і мене на долівку.— Від куті, тим паче, що і ти її готував, не одкажуся, бо хто не скуштує новорічної ячмениці, тому ввесь рік старці снитимуться.
Хрещений приголубив мене, побажавши щастя і здоров'я в новому році, аби я радував батьків своїх гарними оцінками та слухняністю.
З цими побажаннями ми й сіли до новорічного столу. В усіх був святковий настрій, а тому й розмова попливла невимушено, з жартами та мудрими дотепами. При нагоді гість пригадав, як він літось зустрічав Новий рік на Гуцульщині 3 його цікавих спогадів мені запам'яталася одна деталь. Перед обрядовою вечерею кожен парубок, якщо такий був у сім'ї, мусив піти до потічка, набрати води і принести її до світлиці. Між легінем і господинею виникав діалог. Юнак намагався переконати, що приніс не воду, а густу сметану й масло. Після цього родина починала готувати з цих продуктів вечерю для диких звірят. Оселю ж обсипали кутею та маком. Це для того, щоб «відьма не зайшла в обійстя». Вважалося, доки вона визбирає всі мачипи, то й досвіток наступить. За спогадами ми не зчулися, як крізь вікна заглянув перший новорічний ранок до нашої хати.
— Я вже своє одсвяткував, сказав напрощанок наш бажаний г'ість.— Тепер, хрещенику, черга за тобою. Приходь до нас на обід. У мене кутя не менш смаковита, бо варили ми її з дружиною не в печі, а під місяцем; кожна зернина на золотих зірках смажилась. Такого їства ти ще ніколи не куштував.
Хрещений, заінтригувавши своєю оповідкою, пішов собі. А я, залишившись сам на сам, довго думав: пожартував чи таки правду сказав названий батько? Адже він бував у світах, багато бачив всякої всячини. То, може, й справді, у нього ця новорічна страва особлива? Ось, як тільки підбереться на полудень, одразу й побіжу в гості.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

^