dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 1357
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 21-11-2013, 15:22
21-11-2013, 15:22

Очі Стрибога

Категорія: ---

Очі СтрибогаЗ-під темного покривала недобрим зеленим вогнем спалахнуло на перелякану дівчину:
- Чого тобі?
- До тебе прийшла добра жінка – тремтячим голосом відповіла висока струнка юнка.
Жінка без віку мовчала.
- Допоможи, благаю! Ти ж можеш все! Так кажуть. – Уже тихіше додала дівчина, бо на неї раптом дихнуло колючим морозом.
- А ще кажуть, що я відьма. Не страшно?
- Ні. – Сміливо подивилась дівчина в очі, що нагадували очі нічного хижака.
- Чого ж ти хочеш?
- Щоб він кохав лише мене! Мене одну!
- Лише одну… кохав…. Цього хочуть усі.
- Але ж ми однакові однаковісінькі. А він бачить лише її. Дай мені приворотного зілля!
Жінка пильно вдивлялася в очі дівчини, ніби випитувала її душу.
- А що я матиму за це?
- Усе, що я маю. І нову сорочку, що мати мені вишивала дивними узорами, і сережки зі щирого срібла зі зерню. А ще мої чудові скроневі кільця, їх вистачить аби прикрасити будь який начільник, їх батько привіз мені з далеких земель. І намисто, кожна друга намистина зелена, все, все віддам, тільки допоможи.
Від сміху жінки, яку всі у селищі обходили десятою дорогою, дівчині стало моторошно.
- Усе, що забажаю? Добре. Принеси очі Стрибога.
Дівчині навіть подих перехопило, від цих слів. Ті зелені самоцвіти дар бога Срибога. Колись давно він мандрував лісами та хащами у вигляді старого хворого діда. Таким він прийшов до Ладомира. Люди в селищі нагодували старого, запропонували прилисток. Прощаючись він залишив у дар два зелені самоцвіти. Сказав, що поки його очі будуть дивитись на Ладомерію, обминатимуть селище буйні вітри – буревії. Захищатимуть очі і від недобрих людей – зажерливих татей (розбійників). І він дотримав свого слова, а тепер відьма хоче наслати біду.

Дівчина вистрибнула з хати і побігла, наче за нею гналися всі страхи цього світу. Страшне бажання відьми переслідувало дівчину, і врешті привело до капища. Довго і пильно вдивлялася вона в ідола з зеленими очима. Так просто, лише простягнути руку. Кажуть допоки Стрибог буде бачити селище обминатимуть його руйнівні вітри й карк впаде на голову того, хто посміє торкнутися тих самоцвітів. Страшно, моторошно.
Поверталася додому у сутінках. Її зустріла радісна сестра.
- Люба, найкраща моя сестронько. Я така щаслива. Через три дні волхв скаже над нами слова єднання. Ти плачеш? Не бійся, я не залишу тебе. Ми будемо жити у цьому домі всі разом. Ну-бо посміхнись, невже ти не рада за мене?
Дівчина не могла зрушити з місця, це ж треба, їй виймали серце і просили посміхатись.
- Я рада за тебе сестро, дуже рада…
Селище спить.Очі Стрибога Дівчина тихо пробирається між будівлями, і прямує до стіни. Десь тут він є… нога провалилася в напівзасипаний, давно забутий лаз. Допомагаючи собі руками і ногами вибралась із селища. Швидко добігла до капища. Не буде вона торкатись тих каменів. Візьме через хустку. Не буде торкатись. Прокляття впаде на відьму.
Самоцвіти ніби самі впали їй в руки.
Швидше, тепер швидше віддати. Хай прокляття впаде на відьму.
- Візьми, ось вони, дай мені зілля.
- Не поспішай красуне!
- Хіба ти не це просила?
- Ти не дослухала..
- Ну добре, що ще? Говори! – Вона вже не боїться нічого, і зробить все що захоче відьма. Чого б це їй не коштувало.
- Завтра увечері приведеш до мене сестру.
- Вона не піде.
- Піде, якщо вип’є ось це. – Відьма простягнула їй маленький глиняний горщечок. – Приведеш, отримаєш приворотне зілля. – Тицьнула горщечок у руки дівчини і вказала на двері. – Він буде твоїм красуне.
Глумливий голос відьми переслідував дівчину. Він гнався за нею поки поверталася додому, переслідував у снах, і весь наступний довгий день.
Він буде твоїм красуне!

- Ви справді однакові. - Відьма вдивлялася в обличчя сестер, високо піднімаючи каганець. Її сестра ніби спала з відкритими очима, і слухняно виконувала все що їй казали. Всміхаючись пройшла крізь браму, ніби мріючи дійшла до капища, що височіло над селищем. Вже звідти вони повернули в ліс до відьминої оселі. – Завтра скажеш старійшині про зникнення сестри. Скажи – пішла і не повернулася. Ось тримай. – Відьма тицьнула їй в руки горщик. – Підмішай до меду, хай вип’є, і дивись йому у вічі. Чуєш?
- Так.
- Тепер іди.Очі Стрибога
І вона пішла, ні полетіла мов на крилах. Відчувала, відьма не брехала. Ніхто ніколи не говорив про обман. Так її боялися, і навіть ненавиділи, але про обман ніхто не казав. Вона забула про Стрибожі очі – самоцвіти, про загублену долю, а може і життя, сестри. Все це не мало жодного значення, для закоханої дівчини. Тільки б скоріше напоїти коханого хмільним медом, подивитися в чудові сірі очі, побачити як запалає в них кохання, до неї, і тільки до неї. Це над нею прокаже волхв слова єднання. А щоб було певніше, то хай всі вважають, що це вона зникла, вона, а не сестра. Вона одягла улюблену сукню сестри, а свою сховала на самісіньке дно скрині. На якусь хвилю в серці промайнув жаль до сестри, але тільки на хвилю. Яке це має значення, вона буде щасливою, і Він належатиме тільки їй.
На ранок мало не всі дорослі жителі поселення вирушили на пошуки, її сестри, вірніше на її пошуки. Хтось приніс звістку про зникнення відьми. І коханий прибіг, та лише на хвилю, сказав, що обов’язково знайде сестричку. Тільки нехай кохана не засмучується, і чекає на нього з доброю звісткою. І вона чекала. Приготувала напій, поставила горщик так, аби був під рукою, і чекала. Приходь коханий, приходь швидше.
По обіді подув вітер. Спочатку легкий, майже грайливий. Але з кожною хвилею він дужчав. Гув у верхівках віковічного лісу, зривав солому з покрівель. Надвечір, високі й товсті стіни, зведені навколо селища, ледь стримували буремний вітер. Змучені люди поверталися після цілого дня пошуків, і чимшвидше ховалися від дошкульного вітру. Вже в сутінках повернулися останні шукачі. Долаючи шалений опір вітру, ледве пробилися до воріт. Дівчина вибігла наперед, зі жбаном меду в тремтячих руках. Хай вип’є, чим скоріше, вип’є, і обніме, такий жаданий. І враз застигла. Мертвий! Закричала, заголосила… притискаючи до грудей жбан з медом…. І вітер підхопив її розпачливий крик, змішався з ним єдиним плачем.
- Ми вже поверталися. – винувато, стараючись перекричати вітер, сказав один із них. – Коли дерево зламалося і впало просто на нього. Ми нічого не змогли удіяти. Витягли його, але вже було пізно….
А дівчина вже не кричала, лише хиталася, та притискала до грудей жбан із приворотним зіллям.
Майнувши широким, білим вбранням, ніби з нізвідки з’явився старий, сивий волхв. Пильно подивився на зіщулену, згорьовану дівчину, а потім владно наказав всім зібратися у найбільшому в поселенні будинку.
- Зникли очі Стрибога. – Усі затамували подих. Тихий голос волхва віддавав у серцях тривожним набатом. – Пророцтво здійснилось. Багато поколінь берегли благословення Стрибоже. А ми не вберегли. Але хай не тішиться той, хто взяв камені, страшна кара не забариться. Від тепер жоден вітер не минатиме Лодомерію. – І додав ще тихіше. – Тризну готуватимемо завтра.
І зашуміло в кімнаті, всі заговорили разом, жінки заплакали, у чоловіків мимоволі стискалися кулаки. Волхв зник, ніхто не помітив коли і куди.
А загиблий лежав там, де його залишили, на майдані, неподалік від воріт. В нього в ногах стояв жбан з хмільним медом. Його кохана зникла.
- То ж треба, обидві, в один день, і хлопець…. –Хитаючи головами обговорювали подію жінки в селищі.
Ще деякий час сестер шукали, та з плином часу повсякденні турботи та нелегка щоденна праця стерли їх із пам’яті жителів селища.
А ось вітри не забували селища. Жодний не минав, дужі вітри, буревії раз за разом налітали, силу свою та завзяття показували.
Так спливали літа.
В той день волхв, як завжди з’явився несподівано, нізвідки, але на диво схвильований.
- Вони повернулися! Люди ви чуєте, очі Стрибога повернулися!
Всі від найстарших, до найменших побігли до капища. І справді, ідол сяяв дивними зеленими очима-самоцвітами.
С того часу буревії та дужі вітри перестали зазирати до селища. Так, подекуди, пробіжиться легкий, грайливий вітерець, скувойдить дівчачі пишні коси, пограється в верхівках дерев, та й полетить собі далі.
А в старій хатині, де колись жила недобра відьма оселилася жінка без віку. Не молода , але і не стара, не красуня, але і не потвора. Та вміла вона лікувати, трави, зілля різні збирала, і радо людям допомагала. Нікого в біді не лишала. Люди швидко від селища до її оселі стежку протоптали.
Розповідали, що часто бачили її в лісі, на порослих різнотрав’ям галявинах. Та найчастіше, біля могили того хлопця, що загинув в день коли зникли очі бога.

Світлана Фєдосєєва,
завідуюча відділом обліку,
паспортизації та наукових досліджень
ДІКЗ "стародавній володимир"
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Липень 2020 (1)
Червень 2020 (4)
Травень 2020 (3)
Березень 2020 (1)
Лютий 2020 (5)
Січень 2020 (4)
^