З-під темного покривала недобрим зеленим вогнем спалахнуло на перелякану дівчину:
- Чого тобі?
- До тебе прийшла добра жінка – тремтячим голосом відповіла висока струнка юнка.
Жінка без віку мовчала.
- Допоможи, благаю! Ти ж можеш все! Так кажуть. – Уже тихіше додала дівчина, бо на неї раптом дихнуло колючим морозом.
- А ще кажуть, що я відьма. Не страшно?
- Ні. – Сміливо подивилась дівчина в очі, що нагадували очі нічного хижака.
- Чого ж ти хочеш?
- Щоб він кохав лише мене! Мене одну!
- Лише одну… кохав…. Цього хочуть усі.
- Але ж ми однакові однаковісінькі. А він бачить лише її. Дай мені приворотного зілля!
Жінка пильно вдивлялася в очі дівчини, ніби випитувала її душу.
- А що я матиму за це?
- Усе, що я маю. І нову сорочку, що мати мені вишивала дивними узорами, і сережки зі щирого срібла зі зерню. А ще мої чудові скроневі кільця, їх вистачить аби прикрасити будь який начільник, їх батько привіз мені з далеких земель. І намисто, кожна друга намистина зелена, все, все віддам, тільки допоможи.
Від сміху жінки, яку всі у селищі обходили десятою дорогою, дівчині стало моторошно.
- Усе, що забажаю? Добре. Принеси очі Стрибога.
Дівчині навіть подих перехопило, від цих слів. Ті зелені самоцвіти дар бога Срибога. Колись давно він мандрував лісами та хащами у вигляді старого хворого діда. Таким він прийшов до Ладомира. Люди в селищі нагодували старого, запропонували прилисток. Прощаючись він залишив у дар два зелені самоцвіти. Сказав, що поки його очі будуть дивитись на Ладомерію, обминатимуть селище буйні вітри – буревії. Захищатимуть очі і від недобрих людей – зажерливих татей (розбійників). І він дотримав свого слова, а тепер відьма хоче наслати біду.
Дівчина вистрибнула з хати і побігла, наче за нею гналися всі страхи цього світу. Страшне бажання відьми переслідувало дівчину, і врешті привело до капища. Довго і пильно вдивлялася вона в ідола з зеленими очима. Так просто, лише простягнути руку. Кажуть допоки Стрибог буде бачити селище обминатимуть його руйнівні вітри й карк впаде на голову того, хто посміє торкнутися тих самоцвітів. Страшно, моторошно.
Поверталася додому у сутінках. Її зустріла радісна сестра.
- Люба, найкраща моя сестронько. Я така щаслива. Через три дні волхв скаже над нами слова єднання. Ти плачеш? Не бійся, я не залишу тебе. Ми будемо жити у цьому домі всі разом. Ну-бо посміхнись, невже ти не рада за мене?
Дівчина не могла зрушити з місця, це ж треба, їй виймали серце і просили посміхатись.
- Я рада за тебе сестро, дуже рада…
Селище спить. Дівчина тихо пробирається між будівлями, і прямує до стіни. Десь тут він є… нога провалилася в напівзасипаний, давно забутий лаз. Допомагаючи собі руками і ногами вибралась із селища. Швидко добігла до капища. Не буде вона торкатись тих каменів. Візьме через хустку. Не буде торкатись. Прокляття впаде на відьму.
Самоцвіти ніби самі впали їй в руки.
Швидше, тепер швидше віддати. Хай прокляття впаде на відьму.
- Візьми, ось вони, дай мені зілля.
- Не поспішай красуне!
- Хіба ти не це просила?
- Ти не дослухала..
- Ну добре, що ще? Говори! – Вона вже не боїться нічого, і зробить все що захоче відьма. Чого б це їй не коштувало.
- Завтра увечері приведеш до мене сестру.
- Вона не піде.
- Піде, якщо вип’є ось це. – Відьма простягнула їй маленький глиняний горщечок. – Приведеш, отримаєш приворотне зілля. – Тицьнула горщечок у руки дівчини і вказала на двері. – Він буде твоїм красуне.
Глумливий голос відьми переслідував дівчину. Він гнався за нею поки поверталася додому, переслідував у снах, і весь наступний довгий день.
Він буде твоїм красуне!
- Ви справді однакові. - Відьма вдивлялася в обличчя сестер, високо піднімаючи каганець. Її сестра ніби спала з відкритими очима, і слухняно виконувала все що їй казали. Всміхаючись пройшла крізь браму, ніби мріючи дійшла до капища, що височіло над селищем. Вже звідти вони повернули в ліс до відьминої оселі. – Завтра скажеш старійшині про зникнення сестри. Скажи – пішла і не повернулася. Ось тримай. – Відьма тицьнула їй в руки горщик. – Підмішай до меду, хай вип’є, і дивись йому у вічі. Чуєш?
- Так.
- Тепер іди.
І вона пішла, ні полетіла мов на крилах. Відчувала, відьма не брехала. Ніхто ніколи не говорив про обман. Так її боялися, і навіть ненавиділи, але про обман ніхто не казав. Вона забула про Стрибожі очі – самоцвіти, про загублену долю, а може і життя, сестри. Все це не мало жодного значення, для закоханої дівчини. Тільки б скоріше напоїти коханого хмільним медом, подивитися в чудові сірі очі, побачити як запалає в них кохання, до неї, і тільки до неї. Це над нею прокаже волхв слова єднання. А щоб було певніше, то хай всі вважають, що це вона зникла, вона, а не сестра. Вона одягла улюблену сукню сестри, а свою сховала на самісіньке дно скрині. На якусь хвилю в серці промайнув жаль до сестри, але тільки на хвилю. Яке це має значення, вона буде щасливою, і Він належатиме тільки їй.
На ранок мало не всі дорослі жителі поселення вирушили на пошуки, її сестри, вірніше на її пошуки. Хтось приніс звістку про зникнення відьми. І коханий прибіг, та лише на хвилю, сказав, що обов’язково знайде сестричку. Тільки нехай кохана не засмучується, і чекає на нього з доброю звісткою. І вона чекала. Приготувала напій, поставила горщик так, аби був під рукою, і чекала. Приходь коханий, приходь швидше.
По обіді подув вітер. Спочатку легкий, майже грайливий. Але з кожною хвилею він дужчав. Гув у верхівках віковічного лісу, зривав солому з покрівель. Надвечір, високі й товсті стіни, зведені навколо селища, ледь стримували буремний вітер. Змучені люди поверталися після цілого дня пошуків, і чимшвидше ховалися від дошкульного вітру. Вже в сутінках повернулися останні шукачі. Долаючи шалений опір вітру, ледве пробилися до воріт. Дівчина вибігла наперед, зі жбаном меду в тремтячих руках. Хай вип’є, чим скоріше, вип’є, і обніме, такий жаданий. І враз застигла. Мертвий! Закричала, заголосила… притискаючи до грудей жбан з медом…. І вітер підхопив її розпачливий крик, змішався з ним єдиним плачем.
- Ми вже поверталися. – винувато, стараючись перекричати вітер, сказав один із них. – Коли дерево зламалося і впало просто на нього. Ми нічого не змогли удіяти. Витягли його, але вже було пізно….
А дівчина вже не кричала, лише хиталася, та притискала до грудей жбан із приворотним зіллям.
Майнувши широким, білим вбранням, ніби з нізвідки з’явився старий, сивий волхв. Пильно подивився на зіщулену, згорьовану дівчину, а потім владно наказав всім зібратися у найбільшому в поселенні будинку.
- Зникли очі Стрибога. – Усі затамували подих. Тихий голос волхва віддавав у серцях тривожним набатом. – Пророцтво здійснилось. Багато поколінь берегли благословення Стрибоже. А ми не вберегли. Але хай не тішиться той, хто взяв камені, страшна кара не забариться. Від тепер жоден вітер не минатиме Лодомерію. – І додав ще тихіше. – Тризну готуватимемо завтра.
І зашуміло в кімнаті, всі заговорили разом, жінки заплакали, у чоловіків мимоволі стискалися кулаки. Волхв зник, ніхто не помітив коли і куди.
А загиблий лежав там, де його залишили, на майдані, неподалік від воріт. В нього в ногах стояв жбан з хмільним медом. Його кохана зникла.
- То ж треба, обидві, в один день, і хлопець…. –Хитаючи головами обговорювали подію жінки в селищі.
Ще деякий час сестер шукали, та з плином часу повсякденні турботи та нелегка щоденна праця стерли їх із пам’яті жителів селища.
А ось вітри не забували селища. Жодний не минав, дужі вітри, буревії раз за разом налітали, силу свою та завзяття показували.
Так спливали літа.
В той день волхв, як завжди з’явився несподівано, нізвідки, але на диво схвильований.
- Вони повернулися! Люди ви чуєте, очі Стрибога повернулися!
Всі від найстарших, до найменших побігли до капища. І справді, ідол сяяв дивними зеленими очима-самоцвітами.
С того часу буревії та дужі вітри перестали зазирати до селища. Так, подекуди, пробіжиться легкий, грайливий вітерець, скувойдить дівчачі пишні коси, пограється в верхівках дерев, та й полетить собі далі.
А в старій хатині, де колись жила недобра відьма оселилася жінка без віку. Не молода , але і не стара, не красуня, але і не потвора. Та вміла вона лікувати, трави, зілля різні збирала, і радо людям допомагала. Нікого в біді не лишала. Люди швидко від селища до її оселі стежку протоптали.
Розповідали, що часто бачили її в лісі, на порослих різнотрав’ям галявинах. Та найчастіше, біля могили того хлопця, що загинув в день коли зникли очі бога.
Світлана Фєдосєєва,
завідуюча відділом обліку,
паспортизації та наукових досліджень
ДІКЗ "стародавній володимир"
- Чого тобі?
- До тебе прийшла добра жінка – тремтячим голосом відповіла висока струнка юнка.
Жінка без віку мовчала.
- Допоможи, благаю! Ти ж можеш все! Так кажуть. – Уже тихіше додала дівчина, бо на неї раптом дихнуло колючим морозом.
- А ще кажуть, що я відьма. Не страшно?
- Ні. – Сміливо подивилась дівчина в очі, що нагадували очі нічного хижака.
- Чого ж ти хочеш?
- Щоб він кохав лише мене! Мене одну!
- Лише одну… кохав…. Цього хочуть усі.
- Але ж ми однакові однаковісінькі. А він бачить лише її. Дай мені приворотного зілля!
Жінка пильно вдивлялася в очі дівчини, ніби випитувала її душу.
- А що я матиму за це?
- Усе, що я маю. І нову сорочку, що мати мені вишивала дивними узорами, і сережки зі щирого срібла зі зерню. А ще мої чудові скроневі кільця, їх вистачить аби прикрасити будь який начільник, їх батько привіз мені з далеких земель. І намисто, кожна друга намистина зелена, все, все віддам, тільки допоможи.
Від сміху жінки, яку всі у селищі обходили десятою дорогою, дівчині стало моторошно.
- Усе, що забажаю? Добре. Принеси очі Стрибога.
Дівчині навіть подих перехопило, від цих слів. Ті зелені самоцвіти дар бога Срибога. Колись давно він мандрував лісами та хащами у вигляді старого хворого діда. Таким він прийшов до Ладомира. Люди в селищі нагодували старого, запропонували прилисток. Прощаючись він залишив у дар два зелені самоцвіти. Сказав, що поки його очі будуть дивитись на Ладомерію, обминатимуть селище буйні вітри – буревії. Захищатимуть очі і від недобрих людей – зажерливих татей (розбійників). І він дотримав свого слова, а тепер відьма хоче наслати біду.
Дівчина вистрибнула з хати і побігла, наче за нею гналися всі страхи цього світу. Страшне бажання відьми переслідувало дівчину, і врешті привело до капища. Довго і пильно вдивлялася вона в ідола з зеленими очима. Так просто, лише простягнути руку. Кажуть допоки Стрибог буде бачити селище обминатимуть його руйнівні вітри й карк впаде на голову того, хто посміє торкнутися тих самоцвітів. Страшно, моторошно.
Поверталася додому у сутінках. Її зустріла радісна сестра.
- Люба, найкраща моя сестронько. Я така щаслива. Через три дні волхв скаже над нами слова єднання. Ти плачеш? Не бійся, я не залишу тебе. Ми будемо жити у цьому домі всі разом. Ну-бо посміхнись, невже ти не рада за мене?
Дівчина не могла зрушити з місця, це ж треба, їй виймали серце і просили посміхатись.
- Я рада за тебе сестро, дуже рада…
Селище спить. Дівчина тихо пробирається між будівлями, і прямує до стіни. Десь тут він є… нога провалилася в напівзасипаний, давно забутий лаз. Допомагаючи собі руками і ногами вибралась із селища. Швидко добігла до капища. Не буде вона торкатись тих каменів. Візьме через хустку. Не буде торкатись. Прокляття впаде на відьму.
Самоцвіти ніби самі впали їй в руки.
Швидше, тепер швидше віддати. Хай прокляття впаде на відьму.
- Візьми, ось вони, дай мені зілля.
- Не поспішай красуне!
- Хіба ти не це просила?
- Ти не дослухала..
- Ну добре, що ще? Говори! – Вона вже не боїться нічого, і зробить все що захоче відьма. Чого б це їй не коштувало.
- Завтра увечері приведеш до мене сестру.
- Вона не піде.
- Піде, якщо вип’є ось це. – Відьма простягнула їй маленький глиняний горщечок. – Приведеш, отримаєш приворотне зілля. – Тицьнула горщечок у руки дівчини і вказала на двері. – Він буде твоїм красуне.
Глумливий голос відьми переслідував дівчину. Він гнався за нею поки поверталася додому, переслідував у снах, і весь наступний довгий день.
Він буде твоїм красуне!
- Ви справді однакові. - Відьма вдивлялася в обличчя сестер, високо піднімаючи каганець. Її сестра ніби спала з відкритими очима, і слухняно виконувала все що їй казали. Всміхаючись пройшла крізь браму, ніби мріючи дійшла до капища, що височіло над селищем. Вже звідти вони повернули в ліс до відьминої оселі. – Завтра скажеш старійшині про зникнення сестри. Скажи – пішла і не повернулася. Ось тримай. – Відьма тицьнула їй в руки горщик. – Підмішай до меду, хай вип’є, і дивись йому у вічі. Чуєш?
- Так.
- Тепер іди.
І вона пішла, ні полетіла мов на крилах. Відчувала, відьма не брехала. Ніхто ніколи не говорив про обман. Так її боялися, і навіть ненавиділи, але про обман ніхто не казав. Вона забула про Стрибожі очі – самоцвіти, про загублену долю, а може і життя, сестри. Все це не мало жодного значення, для закоханої дівчини. Тільки б скоріше напоїти коханого хмільним медом, подивитися в чудові сірі очі, побачити як запалає в них кохання, до неї, і тільки до неї. Це над нею прокаже волхв слова єднання. А щоб було певніше, то хай всі вважають, що це вона зникла, вона, а не сестра. Вона одягла улюблену сукню сестри, а свою сховала на самісіньке дно скрині. На якусь хвилю в серці промайнув жаль до сестри, але тільки на хвилю. Яке це має значення, вона буде щасливою, і Він належатиме тільки їй.
На ранок мало не всі дорослі жителі поселення вирушили на пошуки, її сестри, вірніше на її пошуки. Хтось приніс звістку про зникнення відьми. І коханий прибіг, та лише на хвилю, сказав, що обов’язково знайде сестричку. Тільки нехай кохана не засмучується, і чекає на нього з доброю звісткою. І вона чекала. Приготувала напій, поставила горщик так, аби був під рукою, і чекала. Приходь коханий, приходь швидше.
По обіді подув вітер. Спочатку легкий, майже грайливий. Але з кожною хвилею він дужчав. Гув у верхівках віковічного лісу, зривав солому з покрівель. Надвечір, високі й товсті стіни, зведені навколо селища, ледь стримували буремний вітер. Змучені люди поверталися після цілого дня пошуків, і чимшвидше ховалися від дошкульного вітру. Вже в сутінках повернулися останні шукачі. Долаючи шалений опір вітру, ледве пробилися до воріт. Дівчина вибігла наперед, зі жбаном меду в тремтячих руках. Хай вип’є, чим скоріше, вип’є, і обніме, такий жаданий. І враз застигла. Мертвий! Закричала, заголосила… притискаючи до грудей жбан з медом…. І вітер підхопив її розпачливий крик, змішався з ним єдиним плачем.
- Ми вже поверталися. – винувато, стараючись перекричати вітер, сказав один із них. – Коли дерево зламалося і впало просто на нього. Ми нічого не змогли удіяти. Витягли його, але вже було пізно….
А дівчина вже не кричала, лише хиталася, та притискала до грудей жбан із приворотним зіллям.
Майнувши широким, білим вбранням, ніби з нізвідки з’явився старий, сивий волхв. Пильно подивився на зіщулену, згорьовану дівчину, а потім владно наказав всім зібратися у найбільшому в поселенні будинку.
- Зникли очі Стрибога. – Усі затамували подих. Тихий голос волхва віддавав у серцях тривожним набатом. – Пророцтво здійснилось. Багато поколінь берегли благословення Стрибоже. А ми не вберегли. Але хай не тішиться той, хто взяв камені, страшна кара не забариться. Від тепер жоден вітер не минатиме Лодомерію. – І додав ще тихіше. – Тризну готуватимемо завтра.
І зашуміло в кімнаті, всі заговорили разом, жінки заплакали, у чоловіків мимоволі стискалися кулаки. Волхв зник, ніхто не помітив коли і куди.
А загиблий лежав там, де його залишили, на майдані, неподалік від воріт. В нього в ногах стояв жбан з хмільним медом. Його кохана зникла.
- То ж треба, обидві, в один день, і хлопець…. –Хитаючи головами обговорювали подію жінки в селищі.
Ще деякий час сестер шукали, та з плином часу повсякденні турботи та нелегка щоденна праця стерли їх із пам’яті жителів селища.
А ось вітри не забували селища. Жодний не минав, дужі вітри, буревії раз за разом налітали, силу свою та завзяття показували.
Так спливали літа.
В той день волхв, як завжди з’явився несподівано, нізвідки, але на диво схвильований.
- Вони повернулися! Люди ви чуєте, очі Стрибога повернулися!
Всі від найстарших, до найменших побігли до капища. І справді, ідол сяяв дивними зеленими очима-самоцвітами.
С того часу буревії та дужі вітри перестали зазирати до селища. Так, подекуди, пробіжиться легкий, грайливий вітерець, скувойдить дівчачі пишні коси, пограється в верхівках дерев, та й полетить собі далі.
А в старій хатині, де колись жила недобра відьма оселилася жінка без віку. Не молода , але і не стара, не красуня, але і не потвора. Та вміла вона лікувати, трави, зілля різні збирала, і радо людям допомагала. Нікого в біді не лишала. Люди швидко від селища до її оселі стежку протоптали.
Розповідали, що часто бачили її в лісі, на порослих різнотрав’ям галявинах. Та найчастіше, біля могили того хлопця, що загинув в день коли зникли очі бога.
Світлана Фєдосєєва,
завідуюча відділом обліку,
паспортизації та наукових досліджень
ДІКЗ "стародавній володимир"