dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Патлашинська Людмила Сильвестрівна
Інформація по новині
  • Переглядів: 549
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 20-09-2016, 12:13
20-09-2016, 12:13

Патлашинська Людмила Сильвестрівна

Категорія: ---

Прожила я не мало років і все пережите пам’ятається, воно завжди поряд. 15 років прожила поза нашим містом. Це було дитинство незабутнє, яке випало на роки війни, на роки мук, страждань, поневолення, боротьби нашого народу проти всяких загарбників.
У 1947 році після закінчення семи класів поступила до Володимир-Волинського педагогічного училища. Поступила з не дуже хорошими знаннями, бо війна і перші післявоєнні роки не дали можливості здобути кращих. А вже у педучилищі кожен знайшов себе. Хто захоплювався математичними предметами, а хто гуманітарними. Моїми улюбленими предметами були мова, література, історія, музика і співи. Вчителі були в основному зі Східної України: Товкач Григорій Семенович – директор, Богза Марія Федорівна – класний керівник, подружжя Пашинських –викладачі математичних дисциплін, Квітка Віра Павлівна – викладач педагогіки і психології, Мусійчук Дмитро Трифонович – викладач історії, Губар Іван Гаврилович - викладач біології. І волиняни – Панасюк Ольга Ісаківна – викладач української мови і літератури, Сотничук Іван Михайлович – викладач музики і співів, Букатевич Микола Петрович – викладач малювання. Ці ж вчителі викладали і методичні предмети. Це були фахівці своєї справи. Всі мали ґрунтовну вищу освіту, але порівняти умови навчання тоді і тепер просто не можливо. Кабінетів по окремих предметах не було, у класах було холодно, хоч грубки і пропалювали торфом. Мерзли ми також і в гуртожитку, який знаходився по вулиці Драгоманова (тоді - Тельмана) біля суду і швейної фабрики. Хлопці ходили на Ладомирське кладовище, зрубували гілки дерев, рубали їх на полінця, сушили, бо потрібно було чимось розпалити торф. У нас навчалось багато студентів з Житомирської області. Їх усіх забезпечували гуртожитком. Була у нас своя їдальня, де варила сніданки «тьотя Мотя» (Мотря). Хліба видавали певну норму, не пам’ятаю скільки грамів, але не багато. Люди ночами стояли в чергах, щоб купити хліба. Повторювалась історія Східної України. Дійшло до того, що буханка хліба коштувала 100 карбованців, а вчитель одержував від 500 до 700 крб. Була проведена грошова реформа. Тоді хліб вже коштував 18 – 20 копійок. Вчились, як могли. Стипендію платили і за трійки. На першому курсі – 10 крб.; на другому -15 крб.; на третьому – 18 к крб. і на четвертому – 20 крб. По селах теж нічого доброго не було. Селяни обкладались податками. За землю платили зерном і грішми, яких селяни не мали де взяти. Проте, щиросердно ділились з голодними людьми зі східної України, які полонили наші села.
Ми, місцеві студенти. Майже кожну суботу, особливо під час навчання на першому курсі їздили додому поїздом з Володимира, який відправлявся о 10 годині ранку. А вчилися ми і в суботу. І, якщо класний керівник не відпустить з уроків, то після їх закінчення, десь о 14 годині вирушали додому пішки і долали 22 кілометри.
Назад до Володимира їхали поїздом. Що та бідна мама-вдова могла нам у торби покласти? Якийсь кусочок сала, якусь буханку хліба, пирога, масла, сиру, іноді кусок курки і ту я старалась віддати братові, який навчався у нашому сільськогосподарському технікумі. Але та їжа швидко з’їдалась, бо ж приходилось в гуртожитку ділитись з друзями. Але не біда, ділились, помагали один одному, любили, підтримували кожного, ніколи не проявляли заздрощів і скупості.
Вже з першого курсу нас почали виховувати в комуністичному дусі не тільки на уроках, бо вони проводились за програмою так, як і належиться. А ось в позаурочний час показували фільми про Леніна, Сталіна, революцію, про молодогвардійців. Завжди готувались до проведення свят, парадів. Марширували, співали пісень: «Песню дружбы запевает молодежь», «Это было в Краснодоне» та ін.
На першому курсі нас прийняли в комсомол, але від того нічого не змінилось. Вчились, як і раніше, старалися, змагалися між групами, брали участь у позакласній роботі, займалися у різних гуртках. Мене захоплювали музика і співи, художнє читання. Уроки музики і співів, а також хор і вокал вів вчитель Сотничук І.М. Це була людина високого інтелекту. Він закінчив Варшавську консерваторію, володів багатьма інструментами, старався і нам прищепити любов до прекрасного. Пам’ятав і моїх сестер Раю і Ларису, яких вчив раніше. Для хору підбирав лише українські пісні. Я співала соло пісні: «Пташиний хор», «Їхав козак за Дунай!». Співали ми всі пісні на слова Т.Г.Шевченка і навіть стрілецьку пісню «Ой, видно село», тільки замінив керівник слова «стрілецьке військо» на «червоне військо». Ми з Іваном Михайловичем співали дует Карася і Одарки, пісні «Місяць на небі» і «Коли розлучаються двоє».
Тоді частими були вибори до всяких рад, судів. І нам часто доводилось виступати з хором на виборчих дільницях. Виступали у педучилищі, у будинку офіцерів (тепер церква святого Юрія), у четвертій школі, у кірсі. Люди йшли, як на свято, пригощались, «одностайно» голосували і слухали концерт. А ми голодні, бо не поїхали додому, мусили співати і розважати виборців.
На першому поверсі педучилища розміщувались початкові класи, якими керував Буковський Андрій Іванович. Там ми спостерігали за навчанням і давали практичні уроки. А вже на третьому курсі ми проводили уроки з усіх предметів. А на четвертому курсі я проходила педагогічну практику за рекомендацією моє вчительки Ольги Ісааківни Панасюк-Яворської. Проводила уроки з української мови та літератури у 5 – 7 класах цілий місяць у середній школі № 2 міста Володимира-Волинського. Директором тоді був Пальцун Артем Антонович, вчителем з мови – Юзефович Зінаїда Яківна. Доводилось проводити уроки без вчителя і я справлялася, хоча в класі були лише хлопці. Деякі з них вже сивочолі і по сьогодні вітаються зі мною. Запам’ятався мені той день, коли директор привітав мене із закінченням практики і сказав, що з мене буде хороший учитель, вручивши мені досить-таки хорошу характеристику і подяку.
Атмосфера у місті і в педучилищі у 1947-49 рр. була важкою, гнітючою. Зникали студенти: їх заарештовували і звинувачували у зв’язках з УПА, засуджували на 10 – 25 років і висилали в Сибір на каторжні роботи. У 1947 році був заарештований і засуджений на 25 років студент ІІІ курсу Олексій Козловський, а в 1948 році засудили на 10 років Володимира Матвіюка з села Зимне. Говорили тоді, що і дівчат з першої школи теж забирали. Залякували нас, лякали висилками, старались виховати покірних рабів.
Зі сльозами на очах розповідав мені мій покійний чоловік Патлашинський Володимир Михайлович, як більшовики після війни, десь у 1943 році вішали хлопців-упівців, один з яких викрикнув: «Слава Україні!» - і смерть. На те страшне видовище погнали хлопців-підлітків з другої чоловічої школи, щоб пам’ятали, що роблять з непокірними. А вони пам’ятають, і пам’ятають їхні нащадки, бо гени не вмирають… і герої не вмирають, а живуть у людській пам’яті.
Школа робітничої молоді після війни була велика за кількістю учнів, мала багато паралельних класів, а знаходилась вона у білому і червоному корпусах, що на вулиці Драгоманова, а також у колишньому монастирі по вул. Шевченка.
У 5-их-6-их класах навчались учні шкільного віку, які не знайшли собі місця в денній школі. У цих класах були і важкі учні, але ми завжди старалися знайти з ними спільну мову і повернути їх до нормального життя. У 7-их-11-их класах вчились в основному дорослі. Це були порядні, наполегливі у досягненні мети учні, які через війну не змогли здобути освіту. Ці люди вимагали знаючих викладачів, їх таланту. Це змушувало кожного вчителя і мене працювати старанно, удосконалювати свої знання. Тут я пропрацювала 16 років. Це були найкращі роки в моєму житті. Молодість, горіння, закоханість, народження дітей, взаєморозуміння і злагода в сім’ї, вірність друзів - все це дарувало неабияку радість і щастя. Дружба, взаєморозуміння, методична допомога – головне, що нас єднало в праці. Булавка Є.С., Гуменний В.Д., Лонюк Р.І., Сташейко В.Ф., Воробій Н.Д., Корніюк К.С., Сліщук Н.Т., Семенаш С.Ф., Оменьченко І.Є., Павленко П.М., Макогін І.М., Рудьо К.П., Кондратук А.В. – я вдячна тим людям, що мала можливість з ними працювати, ділити життєві радощі і болі, переймати досвід, рости професійно.
1970 рік теж пам’ятний для мене, бо перевели мене майже насильно у досить таки престижну школу №2. У якій я вже працювала до пенсії. За час праці у середній школі №2, як класний
Допомога колгоспу керівник я дала путівку в життя трьом випускам і горджусь тим, що серед моїх колишніх вихованців (а їх доводилось вчити і виховувати від 4 до 11 класу) не має таких, за яких би мені було соромно. Всі вони знайшли своє місце в житті, стали порядними, шанованими людьми у нашому місті та в інших куточках нашої славної України. Де б я не працювала, завжди старалася прищепити дітям любов до всього рідного: до слова, пісні, звичаїв, до України. У 2-й школі навчається 1700 учнів, навчає їх більше сотні вчителів, всіх не назвеш. Ще й зараз будучи на пенсії, я з радістю зустрічаюсь зі своїми колегами-словесниками: Хомюк В.А., Оліферук Н.М., Ковальчук О.Л., Лопало М.І., Толочко Т.Г., Заєць Т.В., Ковальчук О.В., Кашубою С.А., Гавурою Г.О., Яровенко Г.Д. Це прекрасні вчителі, майстри своєї справи. Мені з ними було приємно і легко працювати. Добрим словом хочеться згадати покійних Адама Арсеновича Євчука, Надію Йосипівну Яценюк, колишніх директорів Іщенка Дем’яна Федотовича, Вовка Володимира Миколайовича, Жумика Василя Семеновича, завуча Ольгу Дмитрівну Падалко і завідуючого міськвно Тарасюка Івана Йосиповича.
Вийшовши на заслужений відпочинок, я одержала більше можливостей займатись літературною і громадською діяльністю. Як член «Союзу Українок», зустрічаюсь з дітьми різного віку у школах, коледжах, інститутах, проводжу виховну роботу з молоддю, виступаю перед громадськістю, приймала і приймаю активну участь у відродженні собору Різдва Христового та церков Київського патріархату.
Я горджусь нашою патріотичною Волинню і нашим містом. З задоволенням розповідаю про них тим, з ким зустрічаюсь. Розповідаю про нашу тисячолітню історію, про заснування нашого міста, про князя Володимира і мужнього Романа Мстиславича, про його синів, а наших самовідданих князів Данила і Василька, про історичні та архітектурні пам’ятки, які є у нашому місті і на Волині. Розповідаю про красу волинської природи, про синь озер, таємничий шум лісів, вранішній солов’їний спів, хвилювання золотистих ланів і про доброзичливих гостинних волинян.

Рідному місту
Древній Володимир, місто наше рідне,
Прославлене легендами в роках,
Тебе вітаємо, ти слави гідне,
Складаємо її піснями і в трудах.
Як грізний князь, величний і сміливий,
Із сивини до нас прийшло,
Оновлене, усміхнене, щасливе,
Хоча в минулому всього було.
Ми пам’ятаємо твої звитяги й болі,
Перший хор собору Різдва Христового
Й звитяжців тих, що гинули в боях,
Мудрість князів, що нас вели до волі
й несли цю волю на своїх щитах.
Із правіків виходиш в сьогодення,
І з кожним поступом нове гряде,
Народжене вже вільне покоління
Разом з тобою у майбутнє йде.
Крокуй же гордо, рідне наше місто!
У майбуття спрямовуй свій політ.
Ми всі вітаємо тебе врочисто!
З’єднай нас всіх в єдиний моноліт.

Спогади записали:
Кучерява Р.І. та Гринчук П.Г.
Перший хор собору Різдва Христового

Перший хор собору Різдва Христового
Патлашинська Людмила Сильвестрівна

Патлашинська Людмила
Патлашинська Людмила Сильвестрівна

Демонстрація на площі
Патлашинська Людмила Сильвестрівна

Людмила Патлашинська з чоловіком
Патлашинська Людмила Сильвестрівна

Людмила Сильвестрівна з учнями
Патлашинська Людмила Сильвестрівна

Допомога колгоспу
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.