dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 787
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 19-05-2016, 15:06
19-05-2016, 15:06

Пархомук Іван Кузьмович

Категорія: ---

Я приїхав у Володимир у 1951 році. А жив я в селі Глинівка Любомльського району. Я був
тяжкохворим і мені треба було жити під наглядом лікарів. Яким я застав Володимир? Поправді
кажучи з теперішнім містом нема ніякого порівняння. Це було велике село. У центрі де
зараз площа були будинки з маленькими магазинчиками. Все це дуже бідно виглядало.

Я жив у своїх знайомих, земляків. Але настав час і набридати людям більше не хотілося. Я
вибрався і далі жив у клуні пару місяців. Фактично до морозів. У місті було багато старих будинків
але коли я звернувся в міську раду у наданні житла мені відмовили. Приходив до мене
з жилміськуправління Єфимець, та він до мене в хлів не зайшов, а пішов до господарів. Тим
господарям в яких жив, я грошей не платив, але я умію багато всілякої ручної роботи робити:
шити, в’язати, вишивати. І я шив шапки. А там був дід і він носив ті шапки на ринок продавати
і вже мав собі якусь копієчку. І мені було добре і йому було добре. Але це чомусь дуже обурило
представника міської влади, про мене навіть в газеті написали. І мені катигорично було відмовлено
у житловій площі.

Пізніше знайшли ми хату. Можна сказати нас знайшли. Одна жінка працювала в тублікарні
і їй нікому було дивитись за дитиною. А я жив з мамою. Вона взяла нас на квартиру. За проживання
ми грошей не платили бо мама доглядала за дитинкою, адже вона була хвора.

Пам’ятаю, що навпроти нинішної автостанції, де зараз магазин «Данко» була єврейська синагога.
В 1951 році її підірвали. У валах була в’язниця. Але при мені вона була вже закрита.
Деякі приміщення знесли. Пізніше відкрили туберкульозну лікарню. Я це все добре пам’ятаю
адже сам 15 років хворів на туберкульоз. Тому я там був частим гостем.

Вулиця Ковельська була вимощена бруківкою. Коли будували багатоповерхівки і клали каналізацію,
то звичайно ж її поруйнували. Центр міста побудований на підземеллях. Це розповідали
мені колись старожили. І вони ж ходили в ці підземелля, знаходили тканини і навіть
золоті гроші. Доречі мій син ходив у підземелля, яке є на валах і він дійшов аж до річки Луги,
бо далі воно обвалене. Розповідали, що цей підземний хід тягнеться аж до Зимнівського монастиря.

У костелі Іоакима та Анни був меблевий склад. А по вулиці Соборній теж була вимощена
бруківка. По тій вулиці жив мій друг о. Депо. Я його знав дуже добре. Спочатку я працював у
29-й аптеці, а потім мене перевели в аптеку, що була біля ресторану «Дружба». Це був магазин
санітарії і гігієни або ж іншими словами аптека з готовими формами. А Депо саме вчився в
Московській богословській академії. Він часто до мене заходив. Я пам’ятаю його ще зовсім
молодим.

Над рестораном «Дружба» на другому поверсі був пересувний Волинський драматичний
театр. Я знав всіх акторів, вони запрошували на вистави і також заходили до мене в гості.

Я пацював в лікарні, у тій де зараз стоматполіклініка. Спочатку це була приватна лікарня
польського лікаря Сятецького. Пізніше там був шкіряно-венеричний диспансер, в якому я все
життя пропрацював лаборантом. А вже після конкретного ремонту зробили стоматполіклініку.

Я познайомився з однією медсестрою родом із Любомля. Працювала вона в фізкабінеті.
Вона журилася, що в Любомлі продали хату, а за ті гроші в Володимирі нічого пристойного
не купиш. А я, не маючи зеленого поняття в будівництві, кажу, що якби я мав гроші, то не купляв
би старої хати, а будував би нову. Через пару днів вона приходить і каже, що вони вдома
поговорили і якщо хочеш, починай будувати за наші гроші, а решту доложиш своїх. І так ми
домовились. Ця хата в якій я живу побудована на дві сім’ї. У 1956 році я почав будувати, а в
1959 році ми вже почали тут жити.

У 1944 році мене призвали в армію. Усіх хлопців із Західної україни звезли до Саратовських
лагерів. Це було спеціально зроблено аби вивезти активну молодь. А там через певний
час влаштували голод. Як мене призвали в армію я важив 70 кг, а через пів року попав в лікарню
– то важив 51 кг. Ми отримували кілограмову буханку хліба на 18 осіб та відро якоїсь
баланди з крупи і кількох картошин. Я мав ложку прив’язану шнурком до ременя. Що встигав
те і їв, а бувало так, що не встигнеш до губи довести як із ложки видеруть. Люди вмирали. Була
епідемія черевного тифу, дизинтерії, туберкульозу. І я мав нещастя захворіти на туберкульоз.

Обмурдирування ніякого не було. Один черевик був чорний, один червоний, одна обмотка
була трикотажна, одна суконна. Це була пародія а не солдат. Там я пробув 1,5 року. Мене комісували
через туберкульоз. А так то доводилося служити по 5, 7 років. З мого села було призвано
три чоловіки, вони померли. А з сусіднього – сім, вернулися живими лише два.

На Волині була сильна партизанка. Там де я жив, за 9 км була станція Підгородно де яктивно
діяли партизани. Їхав німецький ешелон у відпустку, то партизани зірвали колію і всіх
знищили. Після цього приїхав каральний загін і обстріляв ближні села. У тому селі де я жив
була бандерівська передова.

Коли будували Овадно, то по-суті його будували з будинків села Олеськ. У кого в Олеську
була багата хата, того одразу записували в куркулі і вивозили в Сибір. Хату розбирали і везли
в Овадно. Мій батько будував Овадно. 14 жовтня саме на Покрову він ішов додому через ліс.
Було з ним ще десь 37 чоловіків. Батько сказав їм, щоб вони йшли в кругову, а він піде стежкою
навпростець, подивляться хто швидше прийде. Він і пішов тією стежкою. До кінця так і не
дійшов, бо там сиділи в засаді, ловили бандерівців. Не спитали хто і що, а просто застрелили.

Спогади записали: Вознюк О.А. та Федосєєва С.А.
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

^