dle 9.7 8DLE
 
Історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" » Княгиня Ольга Романівна – дружина книжника і філософа
Інформація по новині
  • Переглядів: 887
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 30-10-2015, 11:08
30-10-2015, 11:08

Княгиня Ольга Романівна – дружина книжника і філософа

Категорія: ---

Роль княгині-дружини великого князя завжди залишалася поза увагою літописців та дослідників і не мала особливого значення. Нерідко в тих же самих літописах немає навіть імені княгині, вона лише тінь на фоні свого знатного чоловіка. Той хто писав літописи, в першу чергу описував особу князя, його благочестиві справи, воєнні подвиги чи поразки. Навіть рідко зустрічаються записи про культурне життя, освіту та духовний розвиток князя. Так чи інакше жінка князя в усьому підкорена чоловікові. Більш того був поширений принцип: чоловік править, а жінка підкоряється.
Окремі жінки не завжди були покірні чоловічому авторитетові та були нарівні з ними. Такою жінкою була Анна Всеволодівна – донька великого князя київського Всеволода Ярославича, сестра великого князя київського Володимира Мономаха. Вона у 1086 році заснувала першу в Київській Русі школу для дівчат.
Дочка князя Михайла Чернігівського Феодулія (у чернетстві Єфросинія Суздальська), ігуменя Ризоположенського монастиря, відкрила в ньому монастирську школу. Вірогідно зазначити, що вся родина князя Михайла вирізнялася високою освітченістю. Цілком обґрунтовано можна припустити, що книголюбство, в деякій мірі церковна, була в пошані цього роду. Але найбільш пов’язаною із давньоукраїнською книжністю виявилась дочка Романа Михайловича, онука Михайла Чернігівського – Ольга. Народилась князівна приблизно в кінці 40-х років ХІІІ ст. У батьків князя Романа та княгині Агафії (Анна), вона була наймолодшою серед трьох сестер і двох братів. [1]
У другій половині липня 1263 року її видали заміж за волинського княжича Володимира Васильковича. Даний шлюб був своєрідною подією в історії держави. Самого ж діда Ольги - Михайла Чернігівського разом із боярином Федором, замучили монголи. Їхні тіла було перевезено до Чернігова, а невдовзі після смерті канонізовано церквою. Її тітка Марія – авторка панегірика князю Василькові Ростовському та «Житіє» Михайла Чернігівського. [2]
Шлюб цих двох особистостей став злиттям двох сильних і мудри людей, двох освічених і культурних постатей. Варто зазначити, що творча і філософська діяльність Володимира Васильковича загалом є відомою для багатьох істориків, а життя дружини князя залишилось в тіні славетного чоловіка. Все подальше життя княгині пов’язано з Волинню.
Перша поява Ольги Романівни в літописі – це шлюб у Брянську. У 1263 році у рік вбивства Міндовга (перший і єдиний литовський король) було весілля в Романа князя (Михайловича). Видавав заміж він свою дочку, на ймення Ольга, за Володимира князя, сина Василькового, внука великого князя Романа (Мстиславича) галицького. В літописі згадується: «І в той час прийшла рать литовська на Романа і він бився з ним, і побідив їх. Сам же він поранений був, та немалу показував мужність свою. І прийшов він у Брянськ із побідою і честю великою і, не думаючи от радості про рани на тілі своїм, оддав дочку свою. Було-бо в нього інших три, а се – четверта. Але ся була йому од всіх миліша, і послав він із нею сина свого старшого Михайла і бояр багато». [3]
Основним історичним джерелом про князя Володимира Васильковича є частина «Галицько-Волинського літопису», так звана «Повість про Володимира Васильковича». Літописання про Володимира досить яскраво описує князя, з великою любов’ю та шаною і кардинально відрізняється від іншої частини літопису. Літописець, очевидно, був дуже близький до князя, бо записи переповненні хвалою та захопленням. Ось приклад: «Приязнь же мав до всіх, а особливо ж до братів своїх, у хресному цілуванні стояв він по всій правді істинній, нелицемірний і страху Божого сповнений».
Князь Володимир Василькович підтримував тісні зв’язки з родиною своєї дружини. У літописі згадується розмова князя з його тестем Романом Чернігівським: «Господине отче! Поїдь, побудеш у своїм домі і дочку свою побачиш, як здоров’я її». Але Роман відмовив йому, так кажучи: «Сину мій, Володимире! Не можу я от раті своєї од’їхати. Я ж ходжу у землі ворожій, а хто мені доправить рать мою додому? А осе замість мене син мій Олег, нехай їде з тобою». І поцілувавшись поїхали вони до себе.
Життєвий шлях княгині Ольги Романівни залишився несправедливо в тіні свого чоловіка. Можна з впевненістю стверджувати, що вона була мудрою, непересічною жінкою, яка вірно розділяла з чоловіком і горе, і радість, допомагала йому жити і боротися зі страшною недугою.
Після того як князь Володимир важко занедужав, його дружина ні на крок не залишала його самого, завжди супроводжувала і була присутня при всіх його зустрічах. В самому Галицько-Волинському літописі неодноразово згадуються розмови між князем та княгинею: «І приїхав він у Володимир, і раді були всі люди, бачачи свого володаря, який приїхав благополучно. І, перебувши кілька днів у Володимирі, став він мовити княгині своїй (Ользі) і боярам: «Хотів би я доїхати до Любомля, бо досадила мені погань ся, а я чоловік єсть недужий. Я з ними не можу навіть говорити, бо пройняли вони мені уже до печінок. А осе замість мене – єпископ-таки Марко». [3]
Далі князь поїхав разом з дружиною та довіреними слугами до Любомля. Із Любомля до Берестія, а через два дні поїхав до Каменця. Саме в Каменці, лежав князь хворий і змучений, та сказав княгині своїй: «Як тільки піде мимо погань ся із землі, то й поїдемо до Любомля».
У літописі також зустрічаються записи де князь, будучи тяжко хворим, з любов’ю та великою шаною звертається до своєї княгині і згадує про дочку Ізяславу. «Хочу я послати по брата свого по Мстислава, щоби з ним я ряд учинив про землю, і про городи, і про тебе, княгине моя милая, Ольго, і про сю дитину, про Ізяславу, що любив я її, як дочку свою ріднюю. Бог не дав мені своїх родити за мої гріхи, але ся мені була як од своєї княгині народжена, бо я взяв єсть її од матері її в пелюшках і вигодував».
Згадує про свою любу княгиню Володимир Василькович і в своєму заповіті: «Во ім’я отця і сина і святого духа. Молитвами святої Богородиці і приснодіви Марії і святих ангелів. Се я, князь Володимир, син Васильків, онук Романів, пишу грамоту Дав єсть я княгині своїй по своїм животті город свій Кобринь із людьми і з даниною; як при мені вони давали, так і по мені нехай дають княгині моїй. А що я дав єсмь їй і село своє Городно із митом, то люди як ото на мене робили, так і на княгиню мою (нехай роблять) по моїм животті. Якщо буде треба князю город ставити, то вони нехай ідуть робити князю. А (село) Садове і Сомино я також дав єсмь княгині своїй і монастир свій святих Апостолів, який спорудив я своєю силою. А село Березовичі я купив єсмь у Юрійовича у Давидовича у Федірка і дав єсмь за нього п’ятдесят гривень кун і п’ять ліктів шарлату та броні дощаті, і теє село я дав єсмь теж монастиреві святих Апостолів. А княгиня моя по моїм животті якщо захоче в черниці піти – то як їй угодно. Мені не встати, аби подивитися, що хто чинитиме по моїм животті». [3]
А після цього послав Володимир єпископа свого до брата. «Брате мій, Мстиславе! Цілуй мені хреста на тім, що ти по моїм животті не одбереш от княгині моєї нічого, що я єсмь їй дав, і од сеї дитини, од Ізяслави – таки, що не віддаси ти її неволею ні за кого ж, а куди княгині моїй вигодно, то туди її отдати».
Мстислав тоді сказав єпископові: «Господине, - скажи, брате! Не дай мене Бог того, щоби мені одібрати, що по твоїм животті у твоєї княгині і в сеї дитини, а дай мені Бог мати свою явірку за достойну матір собі і шанувати. А по се дитя, коли так мовиш, то аби її Бог до того привів. Дай мені її Бог оддати, як дочку свою ріднюю». І після цих слів, поцілував Мстислав хреста. Як згадується у літописі було це у Федорову неділю. [3]
Довгих чотири роки перебував у недузі князь Володимир Василькоаич. Всі ці роки поруч з ним була його супутниця життя, його розрада і втіха, його люба дружина, яку Бог подарував йому за милостиве серце.
Княгиня Ольга була не тільки вірною дружиною, а й допомагала своєму чоловікові в державних справах. У літописі згадується як князь велів своїй дружині прийняти Яртака ляха із Любліна. Сказав він своїй дружині: «Іди розпитай його, з чим він приїхав?» І княгиня запитала Яртака: «Князь тобі мовить, - з чим ти єсть приїхав? Розкажи». Він став розповідати: «Князь Лестько мертвий, а прислали мене люблінці. Вони хотять Кондрата княжити у Кракові. Тож найдорожчий я хочу, знайти Кондрата, де він буде». Княгиня, увійшовши до князя, повідомила мову Яртакову, а Володимир звелів дати йому коня, бо його коні були вже виснажені.
Кондрат дуже зрадів за княжіння краківське. Поїхав він до брата свого Володимира за порадою але князь не велів його прийняти, а сказав княгині своїй: «Іди ж поговори з ним та одряди його. Нехай іде звідси, бо в мене йому нічого робити». Ольга поговорила з Кондратом і, ввійшовши до чоловіка свого, повідомила йому: «Брат тобі, господине, мовить, щоб ти послав з ним свого Дуная, щоб була йому честь».
Коли помер князь Володимир, княгиня Ольга разом зі слугами обмила його тіло і оділи його оксамитом із мереживом, як це належить цесареві. Положили тіло князя на сани і повезли його до Володимира. А городяни від малого до великого, чоловіки, жінки та діти, з плачем провели свого володаря.
Княгиня Ольга Романівна, згадується у літописі, безперестанку плакала, стоячи перед гробом, сльози свої проливала як воду, голосила і промовляла: «Цесарю мій благий, кроткий, смиренний, справедливий! По правді наречено було тебе у хрещенні ім’ям Іван. Всею доброчесністю подобен ти єси йому. Багато обид ти зазнав от своїх родичів, та не бачила я тебе, господине мій, ніколи ж, щоб ти за їх зло яким злом воздавав, а на Бога покладаючи, ти все переносив». [3]
Після смерті князя літописець описує як плакало за князем усе місто і всі княжі мужі. Описує «діла його добрії» і прославляє його велич та святість. Навіть сам факт розмови князя з княгинею стосовно заповіту, що здавалося не є інформацією для сторонніх вух, залишає одні запитання. В літописі описуються благання і жалі за князем, смуток його близьких, усіх городян. Прослідковується величезна любов та повага до князя Володимира Васильковича:
«Встань із гробу твойого, о преславна голово, встань! Отряси сон! Ти бо не вмер, а спиш до спільного всім воскресіння».
«Ти був, о преславна голово, нагим одіння, ти був голодним кормитель і спраглим утробам освіження, удовицям помічник, подорожнім пристанище, беззахисним захист, зобиджувальним заступник, убогим збагачення, чужинцям притулок». [3]
«До сього ж поглянь ти і на благовірну свою княгиню, як вона благочестя додержує за твоїм заповітом, як поклоняється імені твоєму, бо відає вона, що коли не тілом, то духом показує тобі Господь все це, як твій вірний посів не був висушений спекою невірства, а дощем Божої помочі розплоджений був многоплідно».
Літопис про князя Володимира Васильковича закінчується досить цікаво і досить відмінно від інших частин літописання: «А тута ми положили кінець Володимировому княжінню. Коли ж сього благовірного князя Володимира, нареченого у святім хрещенні Іваном, сина Василькового, покладено в гроб і лежало в гробі тіло його не запечатане від одинадцятого дня місяця грудня до шостого дня місяця квітня, то княгиня його не могла заспокоїтися. І от прийшовши з єпископом Євстигнієм і з усім крилосом і одкривши гроб, побачили вони тіло його цілим і білим, і пахощі од гробу були і запах, подобен до ароматів многоцінних. Таке ото чудо побачили вони, а побачивши, прославили Бога і опечатали гроб його місяця квітня в шостий день, у середу Страсної неділі».[3]
Деякі дослідники вважають, що саме «Повість про Володимира Васильковича» писала сама дружина, князя Ольга Романівна, адже в описі прослідковуються сильні почуття прив’язаності до князя, любов з якою було описано самого князя так і його діяння. Висловлено захоплення величчю і добротою, щирістю та справедливістю. Писати на таких тонах може людина яка вбачала в князеві власне життя, розділяючи з ним радісні дні і перемоги, гіркі моменти та зради близького оточення. Так може писати людина яка тяжко разом із князем переживала його недугу, яка фактично на чотири роки міцно прив’язала її до володаря.
Яким було життя княгині Ольги Романівни та прийомної доньки Ізяслави після смерті володимирського князя – невідомо. Останній раз в літописі згадується Ольга в березні 1289 року. З княгинею Ольгою пов’язана, власне перша літописна згадка про місто Кобрин (республіка Білорусь). За переповідками та легендами її могила знаходиться в урочищі Княжа гора біля села Ляхчиці (Кобринський район, Білорусь). За заповітом Ольга Романівна отримала у володіння місто Кобрин, тому логічно випливає, що після смерті чоловіка вона переїхала саме туди. Кобринський краєзнавець та історик Юрій Борисюк давно займається дослідженням життя княгині Ольги. Він впевнений, що могила Ольги Романівни знаходиться в Ляхчицях, на так званій «Княжій горі». Вперше матеріали пов’язані з княгинею Ольгою та Княжою горою були опубліковані в 2002 році в статті Юрія Борисюка «Княжа гора на Кобринщині» в книзі «Пам’ять. Кобринський район». Серед місцевих жителів існує легенда: «Ніби то Ольга воювала з ворогами і її доганяли солдати. В той час над болотами стояла гора, покрита густим лісом. Там княгиня і зупинилась. В той час ворожі війська наступали з півдня, від Новосілок. На горі і знайшла смерть Ольгу… Там її і похоронили. Могила була майже під вершиною. З тих пір, це місце називають Княжа гора, або Вольгина могила. Здавна на могилі стояв дерев’яний хрест». [4]
Про Княжу гору існують і письмові джерела. В ревізії Кобринської економії 1563 року написано: «Княжа гора, урочище села Рухович». Пізніше гора присутня на російських картах ХІХ ст. і на польських ХХ ст. В кінці ХІХ ст. археолог Ф.В. Покровський зі слів священика записав: «с. Хабовичі Блоцкої волості, Кобринського повіту, в 5 верстах на південний-захід від села є невелика гора, що називається в народі Княжа гора. Називається так тому, що тут нібито під час бою була вбита якась княжна».[6]
Більшість дослідників та істориків вважають, що події описані в легенді є правдивими і було це в кінці ХІІІ ст. Конфлікт княгині Ольги Романівни був з братом її покійного чоловіка Мстиславом, адже формально Кобрин залишався під юрисдикцією володимирського князя. Але згідно з заповітом Володимира Васильковича Кобрин належав його дружині Ользі. Двозначне тлумачення тодішніх законів в той час вирішувалось лише на полі бою. Кобринці вважали Ольгу своєю княгинею, а Мстислав очевидно не дотримався тої клятви яку давав своєму брату. Саме чому княгиня Ольга Романівна після смерті чоловіка обрала Кобрин і чому вона поїхала на окраїну своїх володінь залишається невідомим.
Указом президента Республіки Білорусь від 2 грудня 2008 року, затверджені офіційні геральдичні символи села Ляхчиці – герб і прапор, на яких зображена княгиня Ольга. [1]
Але попри таку долю княгині, можна припустити, що шлюб Володимира Васильковича та Ольги Романівни був укладений не тільки їхніми батьками, які намагалися укріпити зв'язок між сходом та заходом, а й самим Богом, тому що Володимирський князь-книжник і філософ та улюблена дочка князя Чернігова стали подружжям яке викликає захоплення та повагу у сучасників.


Пам'ятник Володимиру Васильковичу і Ользі Романівній в Кобрині (Білорусь)
Княгиня Ольга Романівна – дружина книжника і філософа


Святий князь Валодимир Василькович
Княгиня Ольга Романівна – дружина книжника і філософа


Список використаної літератури

1.Борис Павловський. Княгиня кобринськая. «Вечерний Брест», 2013
2.Сергій Синюк. «Княгиня Ольга як репрезентант чернігівської школи книжності при дворі Володимира Васильковича». Вісник книжкової палати, №1, 2012
3.Федорів Р.М. Галицько-Волинський літопис, - Львів, «Червона калина», - 1994, с. 255
4. http://www.tio.by/newspaper/16648
5. http://www.bk-brest.by/ru/118/histori/3355/
6. Юрий Борысюк. Тайны Княжьей горы. Кобрынскі веснік., 2012

Вознюк Орися,
науковий співробітник адміністрації ДІКЗ "Стародавній Володимир"
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.