Я хочу написати про своє село, в якому народилася, виросла, жила до юнацьких літ. Село, якого немає сьогодні.
Моє село мій дім, моє коріння й доля, моя сповідь і вічна туга… Його сьогодні не знайти на карті, як і сотень йому подібних малих сіл, що назавжди зникли з лиця землі. Але ті маленькі батьківщини залишаться в пам’яті і душах поколінь, які там народилися, зросли і зазнали лихої долі вигнанців…
Лише у нашому районі, за даними збірника «Волинська область. Адміністративно-територіальний поділ», припинили своє існування 33 малих села і хутори. Серед них і моє село Вєров.
Існує легенда, а може й правда, про заснування мого села. Це лише з уст в уста передавалося. В усі часи землі комусь належали. Один пан (до наших днів прізвище не дійшло), власник цих піщаних земель був неабияким запеклим гравцем в карти. Грали в карти в основному закладаючи щось: землю, маєтки, кріпаків і навіть своїх близьких. Тож цей пан програв у карти і землю, і маєток, і навіть свою дружину Вєру. А наступні власники цих земель так і назвали це поселення Вєров (Вєрув, Вірів). В різні часи, різні пани називали його на свій лад (російський, польський, український).