Я, Лонткевич Анна Євгенівна народилася у Луцьку 19 листопада 1954 року. У нашій родині було прийнято багато фотографуватися, казали, що фото це пам'ять, що на кожній світлині зберігається мить, яка вже ніколи не повернеться. І під час всіх незгод у моїй родині рятували, в першу чергу, ікони і світлини, бо все інше, то наживне. А втрачені іменні родинні ікони яким по двісті по триста років і, звичайно, родинні фото, вже ніколи не повернути. Світлини тоді були дорогими, але моя родина могла собі це дозволити і в мене зберігається їх чимало, в тому числі і початку ХХ ст.
Мене виховували чотири бабусі які часто між собою сперечалися, хто буде мене доглядати. Вони жили неподалік від нашого будинку, який знаходився у Луцьку по вулиці Ковельській. І кожна з моїх бабусь вклала в мене щось хороше. Одна бабуся була росіянка. Вона ніколи жодного слова по-українськи не промовила і я з нею розмовляла тільки російською. Вона мене називала «девочка моя дорогая, мое солнышко». Інша бабця розмовляла тільки українською. Вона була дуже доброю. Вона казала до мене «доцю», незважаючи на те, що я її онука. Мені здається, що коли вона так мене називала, то ніби бачила в мені своє продовження. А може вона називала мене доцею, бо хотіла мати дочку, а мала тільки сина, мого тата.
Мене виховували чотири бабусі які часто між собою сперечалися, хто буде мене доглядати. Вони жили неподалік від нашого будинку, який знаходився у Луцьку по вулиці Ковельській. І кожна з моїх бабусь вклала в мене щось хороше. Одна бабуся була росіянка. Вона ніколи жодного слова по-українськи не промовила і я з нею розмовляла тільки російською. Вона мене називала «девочка моя дорогая, мое солнышко». Інша бабця розмовляла тільки українською. Вона була дуже доброю. Вона казала до мене «доцю», незважаючи на те, що я її онука. Мені здається, що коли вона так мене називала, то ніби бачила в мені своє продовження. А може вона називала мене доцею, бо хотіла мати дочку, а мала тільки сина, мого тата.