Я народився на саме Благовіщення – 7-го квітня.
Мама померла в 1946 році і моїм вихованням займалася бабуся. Вона була простою селянкою, вела своє господарством. Знала багато приказок та прислів’їв: «Кому война, а кому мать родна», «Якби знав де впадеш – соломки підстелив би». Батько незабаром одружився вдруге. З мачухою відносини у мене не склалися. Дуже сварливою вона була.
Ходили в усьому домотканому. Ще з осені готували льон. До Різдва пряли, після свят ставили верстат і ткали полотно. Шили одяг спочатку вручну, а потім в мачухи появилась машинка, то вона вже більше шила.
У нашому селі школи не було, ходили у сусіднє. У піонери нас не приймали. Ми тільки в книжках читали і розглядали картинки про те, як живуть при радянській владі піонери: одягнені в білі сорочки, в пілотках, в туфлях. Ми тоді ходили в домотканому одязі і босі. Як ми їм заздрили! Думали, що то конкретні люди десь так добре живуть, і що тільки нам тут так погано. В комсомол теж боялися поступати, бо «хлопці з лісу» приходили і лякали. На той час були популярні такі плакати: під зображенням «серп і молот» був напис – «смерть і голод»; ВЛКСМ – «вибирай лопату, копай собі могилу». Ми боялися страшенно. Боялися усього. Коли підходив вік поступати в комсомол, а це десь було у 8-му, чи 9-му класі, то був жах. Директор школи отримав вказівку від партії, що всі учні старших класів мали бути комсомольцями. Для цього десятикласникам були роздані анкети і вони мусили заставити всіх старшокласників їх підписати, могли навіть побити за відмову. Ми страшенно боялися слова «анкета», але виходу не було, мусили підписувати. Потім ці анкети завезли у Камінь-Каширський райком комсомолу і викликали учнів групами, щоб вручити документи.
Мама померла в 1946 році і моїм вихованням займалася бабуся. Вона була простою селянкою, вела своє господарством. Знала багато приказок та прислів’їв: «Кому война, а кому мать родна», «Якби знав де впадеш – соломки підстелив би». Батько незабаром одружився вдруге. З мачухою відносини у мене не склалися. Дуже сварливою вона була.
Ходили в усьому домотканому. Ще з осені готували льон. До Різдва пряли, після свят ставили верстат і ткали полотно. Шили одяг спочатку вручну, а потім в мачухи появилась машинка, то вона вже більше шила.
У нашому селі школи не було, ходили у сусіднє. У піонери нас не приймали. Ми тільки в книжках читали і розглядали картинки про те, як живуть при радянській владі піонери: одягнені в білі сорочки, в пілотках, в туфлях. Ми тоді ходили в домотканому одязі і босі. Як ми їм заздрили! Думали, що то конкретні люди десь так добре живуть, і що тільки нам тут так погано. В комсомол теж боялися поступати, бо «хлопці з лісу» приходили і лякали. На той час були популярні такі плакати: під зображенням «серп і молот» був напис – «смерть і голод»; ВЛКСМ – «вибирай лопату, копай собі могилу». Ми боялися страшенно. Боялися усього. Коли підходив вік поступати в комсомол, а це десь було у 8-му, чи 9-му класі, то був жах. Директор школи отримав вказівку від партії, що всі учні старших класів мали бути комсомольцями. Для цього десятикласникам були роздані анкети і вони мусили заставити всіх старшокласників їх підписати, могли навіть побити за відмову. Ми страшенно боялися слова «анкета», але виходу не було, мусили підписувати. Потім ці анкети завезли у Камінь-Каширський райком комсомолу і викликали учнів групами, щоб вручити документи.