Поняття «вдягатися модно» походить з XVII ст. і, звісно, з придворної Франції. Мода ж в одязі — це зміна форм і зразків одягу, яка відбувається протягом порівняно коротких проміжків часу. І найбільш разюча зміна модних тенденцій відбулася якраз у 20-х роках ХХ ст.
Після закінчення Першої світової війни змінився не тільки образ та стиль життя, але й кардинально трансформувався одяг. Ідеал жінки з пишними формами переріс на жінку з хлопчачою фігурою. Коротка стрижка, мало об’ємна талія, невеликі груди – нові параметри стильної жінки, яка була вільна у виборі і боротьбі за власні права.
Епоха корсетів, довгих спідниць, закритих блузок потрохи відходила в минуле, як непрактична. Образ ідеальної жінки початку ХХ ст. змінився до невпізнання. Виваженість, манірність та архаїчність, що була виплекана століттями, - зникла, та такі радикальні зміни в одязі були зумовлені серйозними чинниками:
1. Перша світова війна (жінки освоїли нові професії);
2. Покращення соціального становища жінки (право голосу жінки на виборах).
Тож, що саме змінилося? Модний силует на початку 1900-х рр..– це впевнена жінка з пишними низькими грудьми та пишними стегнами. Блузки та сукні закривались спереду щільно та на початку ХХ століття мали напуск спереду — «голубину грудку» над вузькою талією, скошеною наперед. Талія часто підкреслювалась стрічкою або ремінцем. Вирізи супроводжувались дуже високими манжетами на ребрах. Спідниця часто ззаду тяглась по землі. На початку 1920-х років зміни були радикальні. Жіночий одяг перестав бути образом розкоші і вищого світу. На його пошиття почали використовувати значно менше тканини, таким чином збільшивши його різноманіття.

Направду, місто – це відображення його жителів, тих, котрі щодня йдуть на роботу, тих, хто підтримують у ньому красу та порядок, тих, хто розбудовують його і, тих, хто нищать…
Війни, зміна влади та політичного устрою – найбільші рушії руйнацій та оновлень. І не завжди нове – це краще… бо чужа ідеологія, нав’язана примусом, рано чи пізно впаде.
Тож, сьома наша розповідь про людей, що жили в місті на зламі епох, важких історичних подій та втрапили у вогнище найкривавішої світової війни. Хтось вижив, а хтось досі лежить в невідомій могилі.

Красуня Леся і млин на Староостровецькій

Леся Паєвська – надзвичайної вроди жінка, відома діячка УПА, розвідниця, просвітянка – чиє життя обірвалося в Лук’янівській в’язниці у далекому 1953 році. Про цю чарівну красуню в місті знають одиниці, адже проживала вона у Володимирі у той час, коли загарбники розривали карту Європи на дві половини, а України взагалі на ній не було.

• 865 років (1156 р.) з початку княжіння Мстислава Ізясловича у Володимирі

• 480 років з дня народження предстоятеля унійної церкви Іпатія Потія (12 серпня 1541 р. – 18 липня 1613 р.)

• 165 років з дня народження М.І. Теодоровича (1856 р.)

• 65 років від часу смерті А. В. Річинського (1956 р.)

• 255 років (1766 р.) з часу першого богослужіння в костелі Серце Ісуса (нині собор Різдва Христового)

На шляху до ХХ ст., світ прагнув змін. Країни проводили реформи, прагнули задовольнити інтереси всіх верств населення. Все більшим захистом держави користувалася приватна власність, гарантувалась свобода підприємництва та ті чи інші ініціативи.
Світовим центром науки і культури була Європа. Нові відкриття швидко запроваджувалися у виробництво, покращувалася медицина, прогресувала наука і все більше задовольнялися потреби населення. Та не скрізь…
Володимир-Волинський залишався під окупацією Російської імперії, яка лише двайливо нарощувала кількість військових, забуваючи про тротуари, дороги, громадські вбиральні, а найбільше про промисловість.
Як згадує Олександр Цинкаловський у своїй книзі «Княжий город Володимир»: «За російських часів місто Володимир довго було забуте, брудне, без мощених шляхів, хідників, і лише численні гарнізони, які Росія тримала на пограниччі Австрії, почали згодом оживляти місто і його торгівлю. Ожило воно головно з 1908 рокку, коли побудовано воєнну залізницю, що сполучала Володимир з Ковлем…»

Час безжально постирав хутори, фільварки та навіть цілі села на мапі Володимир-Волинського району, не жаліючи ні дорогих панських будинків, ні мальовничих вуличок, ні навіть величавих костелів та церков. І все це в наслідок печальних сторінок України, адже саме політичні процеси стали основними рушіями змін не лише на краще, а й на гірше.
Олександр Цинкаловський у своїй праці «Стара Волинь і Волинське Полісся», залишив для нашого покоління величезний скарб, поєднавши в книзі топоніміку, географію, історію і навіть економіку. І хоч вже пройшло більше сотні літ (краєзнавчий словник охоплював період до 1914 року), на карті Володимирщини ще гордо несе свої води річечка Гнида, що бере початок біля села Гряди Іваничівського району, а тоді села Калусів –польської колонії (нині не існує), та вже ледь животіючи дотягується ще до могутнього Західного Бугу. Але навряд чи хто вже згадає де колись був Лизаветин чи Зигмунтівка. І лише Жабка в Ківерцівському районі може похвастатись, що трохи виросла в розмірах, якщо в кінці ХІХ ст. там було 128 жителів, то зараз 239. Жабчани ніколи не мали церкви. І протягом віків побудувати церкву було їхньою мрією. Мрія збулася 27 грудня 2015 року. У селі Жабка відкрили храм на честь великомученика Юрія Переможця. [4]
У двотомнику Олександра Цинкаловського є безліч корисної та цікавої інформації. Працюючи з метеріалами, для мене було головним не тільки знайти щось невідоме мені чи пересічному громадянинові, а й частково продовжити його роботу. Я обрала для себе список сіл Володимирського повіту. Це топоніми, яких зараз нема на карті, подекуди їх назви кумедні та цікаві. Я позначила їх на карті сучасного Володимир-Волинського району (хоча є й місця лише приблизні) та частково знайшла інформацію, про те, що сталося з цими населеними пунктами і чому вони зникли.

Вулиці, наче маленькі струмочки міської забудови, поховалися за розкішними кронами величних дерев. Де вони, ті Трактати Легіонів, вулиці Городецькі, Криволуцькі, Домініканські, Шинкарські… Де ті міщани, що походжали між чепурними будинками, запрошували до себе гостей, відвідували вистави та різноманітні клуби? Де ті дерева, що берегли в собі згадку минулих віків? Роки, що пролетіли з вихором війн, незгод, голоду та болю, нещадно стерли старе обличчя міста, принісши натомість чужу пропаганду, ворожу владу і розпач. А за цією бідою ще одна – жорстока війна, котра перемолола чи не все населення міста. Хтось вижив, а хтось навіки лишився у величезній ямі далеко на околиці міста. Сусідні будинки порожніли… товарні вагони везли лікарів, вчителів, господарів у жорстоку даль, щоденні розстріли обривали чиюсь молоду неписану долю, а натомість їхні будинки наповнювалися чужими речами, чужими людьми… Тож шоста наша розповідь, про міщан, які покинули рідний Володимир, чи то в пошуках кращої долі, чи загинули від рук тоталітарних режимів.

Минуле і майбутнє – наче два різні віддалені світи, що ледь зв’язані тонкою ниткою, що рветься, плутається й зникає. Життя, що біжить на зустріч не завжди складається з щасливих моментів. Не маючи власної держави – українці пережили чимало окупацій, втратили сотні, а то й тисяці матеріальних, культурних цінностей, поклали завелику кількість власних жертв, аби нарешті достукатися до бурхливого світу з єдиною метою – ми нація нескорених!!!
Тож відмічаючи 1032-гу річниці від перщої згадки про місто Володимир, пропонуємо поглянути, як змінилося населення міста, його етнічний склад! Олександр Цинкаловський у книзі «Княжий город Володимир» наводить статистичні дані перепису населення за 1931 рік. Населення міста Володимир нараховувало 27. 177 осіб, з них – 10.402 євреї, 11.210 поляків, 5025 українців, 283 росіяни, 246 німців, та 7 інших національностей.

Повітовий предводитель дворянства - камер-юнкер Двору Його Імператорської Високості, кол. ас. Сергій Володимирович Князь Святополк-Червертинський. Письмоводитель (діловод) - вакансія.

Дворянська опіка:
Повітовий предводитель дворянства - камер-юнкер Двору Його Імператорської Високості, кол. ас. Сергій Володимирович Князь Святополк-Червертинський.
Засідателі: надв. рад. Олександр Романович Фотінський, н.ч. Яків Іванович Харкевич. Діловод - н.ч. В'ячеслав Павловський.

Тюремний відділ:
Повітовий предводитель дворянства - камер-юнкер Двору Його Імператорської Високості, кол. ас. Сергій Володимирович Князь Святополк-Червертинський.
Директори: тит. рад. Омелян Миколайович Дверницький, товариш прокурора над. рад. Микола Олександрович Толпига, над.рад. Василь Нилович Браун, дворянин Лев Флоріанович Кржмовський, над. рад. Іван Андрійович Кошельов, повітовий лікар, над. рад. Олександр Олександрович Кізо.
Начальник тюремного замку - кол. реєс. Митрофан Андрійович Кіхно.

Якщо на мить заплющити очі і уявити яким міг бути Володимир, то можна відверто зізнатися, що він був різнобарвним. Маленкі чепурні вулички, що тонули в бузкових алеях, вабили до себе, по правді сентиментальне і ностальгічне населення. Бо тут, на краю України, втікаючи від більшовицької влади, опинилися ті, чиє життя висіло на волосині, і ті, чиє життя набирало нового розмаху. Так, тут була Польща, що несла собою чужу культуру, але десь там по кутках, все таки проростали українські паростки свободи. Тож п’ята наша розповідь буде про жінок, які вочевидь, мали вище походження, але безжальна історія сколихнула їхнє розмірене життя.

Жіноче училище Олени Біньковської

Про цю загадкову жінку співробітникам заповідника «Стародавній Володимир» розповіла Сусанна Володимирівна Мерзлова, онука Даміана Герштанського. Олена Біньковська на свої кошти утримувала чотирирічну гімназію для дівчаток у Володимирі-Волинському.

Леон Кісель народився 3 квітня 1889 року в Оструві Галицькому поблизу Перемишля (нині село Острів у Польщі в гміні Перемишль Перемишльського повіту Підкарпатського воєводства) у великій, збіднілій дворянській родині. У Перемишлі він закінчив молодшу школу з відзнакою. У 1917 році отримав диплом середньої школи та поступив на юридичний факультет Львівського університету імені Яна Казимира (Львівський національний університет імені Івана Франка).
Брав участь у війні проти українців в битвах за Садову Вишню, Угри та Любінь Велький (знаходилися у складі ЗУНР). Був поранений. Перейшовши через річку взимку, дістав запалення легень, а тому був звільнений з військової служби у серпні 1919 року. Брав участь у війні з більшовиками, як доброволець в 1920 році. Нагороджений пам'ятною медаллю за війну 1918-1921 років.
Восени 1920 року продовжив навчання на філософському факультеті у Львові. А також закінчив польську філологію в 1927 році, доктор філософських наук “Pan Podstoli wobec Monitora”. Готуючи докторську дисертацію для університетської стипендії, почав викладати на Волині. Спочатку завідував гімназіями в Рівному, Здолбунові, а у 1934 році прибув в Володимир-Волинський де очолив Державну гімназію імені Миколи Коперника.