Похилий вік має свої особливості. Одна з таких особливостей – це можливість яскраво згадувати те, що відбувалося вами у дитинстві. Чітко пам’ятаю мамині слова: «Талю, будь чемною, слухняною і ми поїдемо у Кречів до Караваєвих». За нами, а це відбувалося у неділю, чи інші святкові дні, присилали підводу (фурманку), вистелену соломою, покриту смугастим килимком, або бричку. І ми їхали до Караваєвих. Дорога була ґрунтова. Гори змінювались долами і навпаки. Особливо страшно було з’їжджати з гір: Фурман, загальмовуючи колеса, обережно зводив коней донизу.
І ось Кречів – ліс, величезний сад, поміщицька садиба, будинок з мезоніном, велика веранда, а на ній, в м’якому кріслі – поміщиця, власниця маєтку – пані Караваєва. Перед будинком розкішний квітник, краса неймовірна. Це все залишило своє відтворення на полотнах художника Володимира Караваєва. У саду чаклував хоча і доморощений та дуже талановитий селекціонер – Борис Караваєв. Його брат, по-батькові Микола Федорович, друг Олександра Цинкаловського, керував сільськогосподарськими роботами. Ольга Федорівна заправляла на кухні.
Від буйнотрав’я, від буйноцвіття, від п’янкого запаху розквітлого саду, запаху бузку, черемхи, медунки, чебрецю, від тисячоголосного галасливого хору, а особливо від солов’їних трелей навіть у нас, дітей, паморочилось у голові. А надвечір, різні ігри біля столітньої тополі. До нас, дітей, долучався Євген Караваєв – студент Варшавського університету, а інколи і молоді дорослі. Стомлені грою ми, діти (Галя, Наташа, Ростик, Всеволод та я) сиділи на лавках, або в альтанці і слухали цікаві розповіді дорослих.