Народилась я на світ, як в Руданського. Одного рання, світ був насичений бідою і смертю. 1943 рік – це був час коли в лісах Радович, Літина, Свинарина і рідному Туличеві мінялися декілька раз на добу німці, бульбаші, бандерівці, власівці, мельниківці.
Все було підкорене страху – вижити, зберегти дітей. А нас було четверо. У липні 1943 року горіло село. Німці з Ковеля приїхали у село в святу неділю, тільки завдяки грузькій, після дощу дорозі, частина людей, почувши гуркіт, змогла заховатись в лісах.
Село спалили, більше 80 душ малих, старих, немічних було розстріляно і вони знайшли свій спочинок в ямі біля кладовища. Село знищили, як гніздо повстанців.
Була така життєва реальність. Мати у відчаї взяла мене, тримісячну, хвору, всю в болячках, крикливу, яку ніде не брали для схову і пішла на мінне поле, під Зігмунтівкою, де люди переховувалися в схронах.
Але доля, в образі старця, завернула жінку з дитям зі страшної дороги смерті… І я вижила. Вижила в голод, холод, підросла, збирала кок-сагиз, пасла гуси, корову і співала…
Дитинство дітей війни було різноманітним і насиченим життєвими подіями. Їли мерзлу картоплю в буді разом з «братом меншим», збирали колоски по колючій стерні, рвали льон до крові на долонях і «нюхали-їли» ковбасу на Великдень і Різдво. А найбільше любили «волок» із шкварками і холодний борщ з картоплею.