Народився 28 квітня 1939 року у селі Дубники, у звичайній селянській сім’ї. Село було розташоване поміж Білином і Володимиром. Довкола села були колонії (хутори) - Водзінек, Водзінов, Спащизна, Стасік, Калінувка, Білозовщина, Ганусин, Заславок, у яких жили переважно поляки. У колоніях було від кількох до 20 дворів.
Села зараз не має. За чутками, після І Світової війни загинуло 10 чоловік, а після ІІ Світової – близько 100 чоловік. Село проіснувало трохи більше 300 років і налічувало 120 дворів. Господарі мали у своїх дворах сажівки. Отже, риба на столі завжди була. Значна частина села у війну згоріла. Моя мама полька за походженням. Під час операції «Вісла» у 1946 році її батьки та родичі виїхали до Польщі. Батько виїхати не міг, бо допомагав чотирьом сестрам. Його батько помер, бо не мав чим оплатити лікування. За Польщі це було дуже дорого – 35 злотих на день. Лишилися 4-и молодші сестри, яким він замінив батька. Наймолодша, так його і називала – татом. Їй було півтора року. На плечі батька лягла турбота про всю сім’ю. Старший брат одружився і жив окремо.
Батька забрали в армію. І ми з мамою супроводжували його до Устилуга до моста. Взимку 1944 року німці спалили наше село. Мама сама запрягла підводу, склала які-не-які пожитки, посадила нас і приїхала до Володимира до своєї тітки. Вона жила в районі підстанції біля танкового полку. Мала два будинки. В одному ми жили та ще одна сім’я. Я з тітчиною сестрою ходив до школи – вона у третій клас, а я - в перший. Школа була у панському маєтку Водзіновських. А трохи далі і село було Водзінов. Невеличке – з півтора десятка хат будо. Там мій дід жив по маминій лінії. Замолоду він їздив до Америки на заробітки. Потім повернувся, купив землю, побудував дім, купив реманент. Мав до 20-ти га землі, три пари коней.
Села зараз не має. За чутками, після І Світової війни загинуло 10 чоловік, а після ІІ Світової – близько 100 чоловік. Село проіснувало трохи більше 300 років і налічувало 120 дворів. Господарі мали у своїх дворах сажівки. Отже, риба на столі завжди була. Значна частина села у війну згоріла. Моя мама полька за походженням. Під час операції «Вісла» у 1946 році її батьки та родичі виїхали до Польщі. Батько виїхати не міг, бо допомагав чотирьом сестрам. Його батько помер, бо не мав чим оплатити лікування. За Польщі це було дуже дорого – 35 злотих на день. Лишилися 4-и молодші сестри, яким він замінив батька. Наймолодша, так його і називала – татом. Їй було півтора року. На плечі батька лягла турбота про всю сім’ю. Старший брат одружився і жив окремо.
Батька забрали в армію. І ми з мамою супроводжували його до Устилуга до моста. Взимку 1944 року німці спалили наше село. Мама сама запрягла підводу, склала які-не-які пожитки, посадила нас і приїхала до Володимира до своєї тітки. Вона жила в районі підстанції біля танкового полку. Мала два будинки. В одному ми жили та ще одна сім’я. Я з тітчиною сестрою ходив до школи – вона у третій клас, а я - в перший. Школа була у панському маєтку Водзіновських. А трохи далі і село було Водзінов. Невеличке – з півтора десятка хат будо. Там мій дід жив по маминій лінії. Замолоду він їздив до Америки на заробітки. Потім повернувся, купив землю, побудував дім, купив реманент. Мав до 20-ти га землі, три пари коней.