У Володимирі я живу з 1949 року. У 20 років я вийшла сюди заміж. Почала працювати у
школі глухонімих. Сама школа була зовсім не пристосованою для таких діток. Приміщення
школи знаходилося навпроти сучасного агротехнікуму. Говорили, що в цьому приміщенні
колись був жіночий монастир. Я пригадую цих діток. Вони були нещасними після війни, більшість
з них не мали батьків. Це сироти, яких просто десь знайшли на вулицях міста. Їхнє
життя було досить непростим. Ми старались їм допомогти, виховували, говорили добрі слова,
обнімали їх, щоб вони відчували любов і підтримку. Їх ніхто не забирав додому на вихідні, і
навіть ті діти які мали батьків теж дуже рідко їздили. Поїхати додому було дуже важко, адже
ніякого транспорту не було. Займалися ми в одному класі по дві вчительки. Просто ставили
дошку яка перегороджувала клас на дві окремі частини. Мили ми дітей у звичайній кімнаті,
воду набирали в усі посудини які тільки знаходили. Умов ніяких не було.
школі глухонімих. Сама школа була зовсім не пристосованою для таких діток. Приміщення
школи знаходилося навпроти сучасного агротехнікуму. Говорили, що в цьому приміщенні
колись був жіночий монастир. Я пригадую цих діток. Вони були нещасними після війни, більшість
з них не мали батьків. Це сироти, яких просто десь знайшли на вулицях міста. Їхнє
життя було досить непростим. Ми старались їм допомогти, виховували, говорили добрі слова,
обнімали їх, щоб вони відчували любов і підтримку. Їх ніхто не забирав додому на вихідні, і
навіть ті діти які мали батьків теж дуже рідко їздили. Поїхати додому було дуже важко, адже
ніякого транспорту не було. Займалися ми в одному класі по дві вчительки. Просто ставили
дошку яка перегороджувала клас на дві окремі частини. Мили ми дітей у звичайній кімнаті,
воду набирали в усі посудини які тільки знаходили. Умов ніяких не було.