Володимир-Волинський дорогий мені, бо це моя друга батьківщина. Тут із 15-и років навчалася, майже півстоліття трудилася, тут створилася моя сім’я, народилися діти, внуки, тут дочекалася правнуків. Мені не байдуже до того, що відбувається у місті, усе бачу, усім цікавлюся, бо знаю, яким воно було після війни. А пам’ятаю його із 1946 року. Тоді вкотре за свою історію воно стояло у руїнах, особливо центр. Тут незруйнованими залишилися лише критий ринок і триповерховий будинок, де за радянських часів була школа, а сьогодні - Пенсійний фонд. Городяни, а також студенти технікуму, педшколи розчищали територію, а на місці, де зараз будинок культури, міськрада, частково площа Героїв, садили дерева, ставили лавочки, і руїни перетворювалися на скверики. Таких скверів у центрі було декілька. З роками їх витіснили забудови.