У 1962 році я після закінчення училища цукрової промисловості отримала направлення в Західну Україну, де будувалися нові заводи. Приїхавши до Володимира, я здала свій багаж на вокзалі в камеру, і в «руминочках» пішла дивитись цукровий завод. Це було якраз у березні. А там таке болото! Прийшлося повернутись і купити резинові чобітки. У перший же вихідний поїхала дивитися місто. Саме місто на мене справило приємне враження. Відчувався вплив Заходу. «Купеческий городок». Багатоповерхівок тут не було. Там, де зараз Площа Героїв, був парк і стояв пам’ятник, були кіоски, де продавали газети і журнали. Дорога брущатка вела на вокзал. Посеред міста стояв храм – собор Різдва Христового. Він був не діючим. Там був склад продуктів. Біля собору був готель. Зараз там батюшки живуть. На місці універмагу були маленькі дерев’яні магазинчики. Там продавалися радіоприймачі. Телевізорів тоді ще не було ні кольорових, ні чорно-білих. Автостанції не було. На цьому місці проводились ярмарки. І баранів продавали, і свиноматки з поросятками лежали, і коні стояли. Для мене це було дуже цікаво, бо у нас такого в Курську не було. Основну частину свого життя я провела у селищі цукровому заводі. Це окраїна Володимира.