dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 1090
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 6-11-2014, 15:31
6-11-2014, 15:31

Де минули 64 найкращих моїх років

Категорія: ---

Ніна Володимирівна Мельничук, колишня жителька Володимира-Волинського
Де минули 64 найкращих моїх років.
в оранжереї зеленого господарстваНевимовно рада, що можу долучитися до написання історії рідного мені Володимира-Волинського. Хоча народилася на Холмщині, Волинь стала для мене рідною, це моя друга Батьківщина. У місті над Лугою минуло моє шкільне післявоєнне дитинство, тут працювала, тут пробігли найкращі 64 роки мого життя. Так склалося, що доля закинула на Поділля. То ж хочу написати чистосердечні спогади про місто, де, здається, знала кожен камінець на кожній вулиці, поділитись своїми думками, заглянути у минуле і побажати людям, котрі живуть і працюють у стольному граді Володимирі.Так хочеться миру, злагоди, впевненості у завтрашньому дні. Хай нашому Володимиру завжди світить сонце, хай він стане відкритими воротами до Європи. ВСТАВАЛО МІСТО ІЗ РУЇН Йшов 1944 рік, фронт уже відійшов на захід, у Польщу. Володимир-Волинський лежав у руїнах. Пригадуючи, подумки проходжу стежками розбитого війною міста. У 1944-48 роках ми з мамою проживали на вулиці Устилузькій, 79, а мій дід Йосип Кварцяний аж до 1958 року – на Госпітальній, 6. Пам’ятаю, як вперше довелося побачити центральну вулицю Ковельську. Будинки завалені камінням. На місці теперішньої площі Героїв, через дорогу від костелу, цілий ряд розбитих магазинчиків. Від рогу теперішньої Шевченка знову купи каміння аж до магазину «Бджільництво». Запам’ятався мені чудовий сонячний день 1 вересня 1945 року, коли у Володимирі, у школі № 1, проходила міськрайонна педагогічна конференція. На знімку, який я передала для історичного музею, на першому плані: завідуючий райвно Іван Кувшинов, інспектори Федір Мояк і Ленартович. Біля мами стою на тім знімку і я у білому платті. Відразу після визволення від фашистів, у липні, почалася відбудова. Почали діяти пекарня на Ковельській (де зараз приміщення аптеки). Пекарем був Куцюба, котрий мешкав у будинку № 77 на Устилузькій. Стала працювати лазня на вулиці Леніна (тепер Шевченка). У центрі був великий квітковий годинник – гарна клумба, з любов’ю насаджена працівниками «Зеленого господарства», яке очолював директор Тесленко. Це підприємство розміщувалося на вулиці Зимнівській, квітникарем був Сокач. Допомагав йому й опікувався оранжереєю (взимку вона опалювалася) Йосип Кварцяний. В оранжереї цвіли запашні жовті троянди, а розміщувалася вона на вулиці Госпітальній, 6. Цей будинок і оранжерею залишив господар на прізвище Гольц, він виїхав до Польщі у 1944 році, поки кордон ще не був закритий. У місті почали працювати міська й районна ради, міліція, прикордонна частина, котра зайняла приміщення Домініканського монастиря. На вулиці Тельмана (тепер Драгоманова) відкрили швейну фабрику, на якій дівчата й жінки працювали у дві зміни. Пригадую, на фабриці працювали цілі сім’ї Пекарських, Кореневських, Дорошів. Приміщення, де зараз редакція газети «Слово правди», займав ковбасний цех. Біля стадіону на Драгоманова виходила вулиця, яка починалася від Павлова й перетинала Кренкеля. Вулиці Незалежності спершу не було. Тут, де зараз будинок суду, за Польщі було невелике озерце. Воно збирало всю воду із Ковельської. Вважаю, що архітектори не обстежили належним чином місцевості, не врахували особливостей рельєфу, розпочавши тут будівництво, тому тепер під час дощів на дорозі – потоп, заливає водою двори і льохи. У будівлі теперішнього педколеджу відкрили базову школу, до якої йшли діти з міста і навколишніх сіл Федорівки, Заріччя, Шистова. Згодом, уже у 1945 році, були організовані ще шість шкіл: українські - перша жіноча, друга чоловіча, четверта семирічна, російські – п’ята жіноча, шоста чоловіча, залізнична семирічка. Школи наповнювалися дітьми різного віку, у яких дитинство забрала війна. Серед моїх однокласників було багато старших учнів, в тому числі й холмщаків, чиї сім’ї приїхали із-за Бугу. МИ З ДИТИНСТВА ЗАТЯМИЛИ – НЕ ВСЕ У ЖИТТІ СОЛОДКО Життя було нелегким. Доводилося вистоювати довгі черги за хлібом. На розі Госпітальної вулиці, де вона виходила на Ковельську, розміщувався військкомат, у тому ж будинку був хлібний магазин. Продавець Валентина Подзізей записувала людей у чергу, хліб видали по картках. Їх відмінили, як ми були у 9-10 класах, десь у 1952-1953 роках. Згадуючи своїх шкільних друзів, скажу, що, незважаючи на складне життя й нестатки, діти вчилися з великим бажанням, ніхто не залишався на другий рік, займалися у різних гуртках. Учнівським хором, де співали хлопці із другої й дівчата з першої шкіл, керував вчитель від Бога на прізвище Ситнічук, котрий мав власний будинок, що й досі стоїть на лівому боці вулиці Козацької (колись Червоноармійська), біля танку. У кожній школі був свій духовий оркестр. У 50-70-х роках хлопців навчав грати на духових інструментах Дмитро Кумецький, батько Федора Кумецького, котрий усе життя віддав праці у будинку культури. З приходом радянської влади на всі керівні посади призначали людей із центральних областей України та росіян. Місцевому населенню було тяжко. Почалася «чистка» кадрів. Пам’ятаю, як просто з уроку, забрали й повезли «чорним вороном» вчителя фізкультури нашої першої школи. Пізніше пішли чутки, що він – «ворог народу». Ото ж ми з молодих літ затямили, що не все у житті буває легко й солодко і що треба добре знати правдиву історію свого народу, своєї землі. Мої однокласники самі багато чого бачили і знали – і про розстріляних 22 червня 1941 року у володимирській тюрмі, і про єврейське гетто... Майже усі мої друзі, закінчивши школу у 1953 році, вступили до вищих навчальних закладів і вже за кілька років повернулися, щоб працювати лікарями, вчителями, відбудовувати рідне місто. Так Євгеній Затираха став архітектором, Ліда Чернишова, Таня Герштанська, Галя і Розалія Носалі – лікарями, Алла Залуська – стоматологом, Шура Печерицька – вчителем, Рая Рудись – культпрацівником, вчителювала і Євгенія Юрчук, а її брат Анатолій – журналіст, працював у газеті «Слово правди». Помер 5 березня 1953 року Сталін, і його пам’ятник, що стояв у сквері навпроти ресторану «Дружба», знесли. За ним не шкода, дуже жаль, що знесли споруду із дзвонами біля костелу, що була архітектурною цінністю міста. На початку 60-х років у центрі міста, на місці квіткового годинника встановили пам’ятник Леніну. Довгий час він стояв і дивився на схід, у напрямку залізничного вокзалу. Теперішня вулиця Шевченка була викладена бруківкою ще за Польщі. І коли я вчилася у школі, і пізніше, коли працювала у бібліотеці, місто відвідували відомі письменники та журналісти. Зустрічі з ними та літературні конференції проводили у будинку культури. Як сьогодні, пам’ятаю, приїздили Віталій Коротич з Полікарпом Шафетою, Іван Руденко, Іван Чернецький, Петро Мах, Микола Олійник, Василь Гей, Йосип Струцюк. Я все життя пропрацювала з дітьми у школі. Щороку їздили на екскурсії по рідній Волині, не раз з учнями відвідували краєзнавчий музей у Торчині. Зустрічалися із Григорієм Гуртовим, котрий розповідав як волиняни рятували східняків від Голодомору у 1947 році. Життя продовжувалося. У центрі, на місці колишньої цукерні, де до війни продавали смачні тістечка і цукерки, у 50-х роках збудували кінотеатр імені Шевченка. Казали, що на це будівництво дав гроші вчитель математики Жиромський, батько музиканта Миколи Жиромського. Виросли нові будинки на вулиці Ковельській. Збудували цукровий завод і селище для його робітників. Директором підприємства багато років був Юрій Тараненко. У КІНОТЕАТРІ ВИСІЛА КАРТИНА УЧАСНИКА «Процесу 151-го» У північному боці Ладомирського цвинтаря до 1944 року були могили з березовими хрестами, там поховані гітлерівці. За радянської влади хрести знищили, а на цьому місці почали садити картоплю. Через багато років, приблизно, у 1997 році, йдучи разом із моїм чоловіком Миколою Лаврентійовичем неподалік, вулицею Незалежності, ми зустріли німецький автомобіль. Його водій розпитував нас про ті поховання, мав з собою папір, де помічена була могила його батька. Ми провели його й показали те місце. Місцеві знають, що зараз тут, зразу біля входу з північних воріт стоять пам’ятники перепохованим радянським військовополоненим із концтабору «Норд 365». Тяжко було німцеві побачити таке, та прощаючись, сказав, що все одно радий, що відвідав місце, де лежать кістки його батька. Звичайно, не всі громадяни Німеччини хотіли воювати і прагли потрапити на фронт… Добре пам’ятаю старших від мене шанованих жителів міста. Часто у нас на подвір’ї, на Спортовій, 6, біля криниці збиралися сусід Іван Вишневський, його товариш, учасник «Процесу 151-го», що відбувався за панської Польщі, Георгій Маковський. Він дуже цікаво й захоплююче розповідав про Перші й Другу світові війни, добре знав історію і людей Володимирщини, мав чудовий хист до малювання. Маковський працював у художній майстерні, він подарував моїй доньці Мирославі свій художній альбом. Приходив брат видатного вченого Олексій Цинкаловський, який працював на швейній фабриці. Виходила до них і моя мама, і, обов’язково, коли приїздив, Олександр Цинкаловський з дружиною. Вони розповідали, яким був Володимир після Першої світової війни. Пригадую, як ходила на вулицю Білобережну, на міст через Лугу, до села Лобачин. Побачила мальовничі Білі Береги, руїни зруйнованого млина. Там, на великій гірці стояв будинок Георгія Маковського. У його домі було багато написаних ним картин, багато з них він роздаровував друзям і знайомим. Одна із робіт Маковського висіла у кінотеатрі. Старі люди розповідали, що будинок районної бібліотеки належав якомусь лікареві. Кажуть, дуже поважали пацієнти і лікаря Головського, котрий збудувався посередині вулиці Ковельської (на повороті до ДТСААФ, зараз його будинок переобладнали під магазин одягу та взуття «Версаль»). А ще, згадую, у дворі, біля собору Різдва Христового, був будинок В’ячеслава Ковальського, дяка Василівської церкви. Партійні керівники змусили його зректися духовного сану, мотивуючи тим, що обом його синам й обом дочкам буде закрита дорога до інститутів. У Ковальського була чудова бібліотека, безцінні видання різних періодів. Я не раз запитувала одну з його доньок, Кіру Ковальську, де поділися ті книги, однак вона не хотіла про це говорити. Батька і матір Кіра згодом забрала до Петербурга, а брати й сестра теж роз’їхалися. Володимир над Лугою пережив різні періоди, злети й занепади… Бачив він і королів, і монархів. Проте правителі відходять, а земля залишається. Прошуміли революції, впала комуна, сходить з політичної арени компартія. А наше місто починає нову еру, еру відродження української європейської нації. Нехай мої спогади ляжуть у книжку, з якої у майбутньому діти, онуки й правнуки зможуть дізнатися, яким був колись наш Володимир. Бо лише живі свідчення людей, котрі тут проживали, є най достовірнішою історією нашого краю.

м. Вінниця
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Жовтень 2018 (2)
Вересень 2018 (4)
Липень 2018 (7)
Червень 2018 (5)
Травень 2018 (4)
Квітень 2018 (5)
^