dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 268
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 1-07-2021, 14:37
1-07-2021, 14:37

Фуга Лариса Степанівна

Категорія: ---

Мого тата звали Степан Михайлович Фуга. Народився він на території нинішньої Польщі. Його родина була великою і достатньо заможною. Мама мого тата знала французьку мову, а його батько за свій кошт побудував школу в Новосілках. І будівля цієї школи збереглася до нашого часу. Моя бабуся, тато Ніни Заклекти і тато Петра Заклекти були рідними братами й сестрами. Ще в них були брат і сестра, які залишилися в Польщі. Проживала родина в селі Новосілки Грубешівського повіту.
Татова мама, моя бабця Параска була двічі одружена. Перший раз вона вийшла заміж за Чайковського. У них було троє дітей, найстарша – Кася, Маня і Володя. Другий раз вона вийшла заміж у село Обрувці (Грубешівський повіт). Чоловіка було звати Фуга Міхал. У них народилося двоє дітей – мій тато і ще хлопчик Антон, який помер маленьким від запалення легень і похований на Ладомирському кладовищі поруч з батьками. Тато мій згадував, що його братик був дуже розумним хлопчиком. Він був слухняним і самостійним. Його навіть самого лишали вдома. І коли хтось стукав у двері, він казав: «Ма нема, та нема, дома нікого». Братик народився коли батьки тата переїхали жити в Володимир.
Господарка у Польщі була велика, мали багато землі, стодоли. Довелося все покинути. Дідусь займався столярством. Навіть тут, у Володимирі, ще був столяром у ЗМІШТОРзі. В нього всі дошки були ідеально рівненькі. Це навіть я пам’ятаю, як він придивлявся до них. А у Польщі він мав багато заказів, постійно працював, тому весь город лежав на бабусі. Вона сама його обробляла. Дуже важко працювала. Навіть конями орала. Мішки з картоплею тягала. Діти старалися допомогти, але основний тягар був на ній. Мій тато, надивившись на свою матір, мав сильну любов до жінок. Він настільки пожав їх, старався завжди допомогти.
Українські родини, які проживали на території нинішньої Польщі були змушені тікати з власної землі. Тоді тікали всі, бо інакше смерть. Ніна Заклекта згадувала, що прийшов до них поляк і сказав: «Бери собі польський конвой, бо ти далеко не доїдеш. Перед вами родина тікала і їх поляки в лісі зупинили і перебили всіх». Вони послухали і взяли конвой до кордону. Так Заклекти благополучно доїхали до Бугу. І моя бабця Фуга Параска з дідом Міхалом втікали, хтось з поляків прибіг із села і попередив їх, що будуть палити хати українців. То вони в чому були в тому і втікали. Дід запряг коня, посадив всіх на віз і поїхав.
Коли вони тікали з Польщі, то саме німці відступали. На кордоні була перестрілка. Робилося щось незрозуміле. Дивом бабу Параску не застрелили. Вона йшла за возом. Німець наставив їй автомат в груди. Воза пропустили через міст, а бабусю ні. Потім вона прибігла до сім’ї, то на неї страшно було дивитися, змінився колір її обличчя. Вона впала на землю і довго лежала. Тато казав, що вони боялися її навіть чіпати. Коли пройшло трохи часу, почали розпитувати, що ж трапилося. Перелякана бабуся сказала: «Коли німець вже хотів вистрілити, в Бузі зірвався снаряд. Він повернувся глянути, що відбувається, а я побігла до вас».
Приїхали в Володимир. І що? Багато українців сюди переїхало. Влада дала такий будинок, що спиш і видно зорі. Залатати той дах було неможливо. Зимою було страшенно холодно. Грубки палили, але не було ніякого тепла. Треба було ходити в ліс по в’язку хмизу. Було дуже важко.
У Володимир приїхали всі, окрім старшої сестри Касі. Її вивезли в Німеччину. Бабуся теж плакала, бігла за тою машиною аж за село, а потім впала на землю і довго лежала. Її сусід підняв і привіз додому майже без свідомості. Вона довго лежала і просто дивилася в стелю.
Пізніше родину тата переселили в інший будинок по вулиці Меджинського. Він згадував, що цей будинок вже був набагато кращим, але потребував ремонту, бо впала штукатурка і суфіт. Його батько пішов на роботу в ЗМІШТОРГ, а там було багато тяжкої роботи, тож мати по господарству знову все робила сама. Брали гроші в жидів під відсотки, бо ремонт хотіли зробити, потім віддавали. Ще дітей треба одягти, адже з Польщі не привезли нічого. Старшу доньку Маню треба було одягати, купити їй чоботи, бо це ж дівчинка, їй треба заміж виходити. То хлопці могли ходити в одних на двох. Маня в школу ходила, а тато казав, що він три рази в школу йшов. Навчання було до перших морозів, бо був босим. Бувало казав, бачиш, що діти за вікном бігають по снігу і собі хочеться. Бігом босий забіжиш на гірку, з’їдеш раз і швидко додому ноги розтирати, бо чоботи з братом Володею були одні на двох, а оскільки він старший, то й йому вони частіше діставалися. Ті відсотки у жида, якщо прострочиш дуже швидко підскакували. Бувало й таке, що з харчами було сутужно. Тато казав, що він вічно був голодним. Це він добре пам’ятає з дитинства. Казав, коли мама доїла корову, то він завжди з кружечкою стояв. А мама ж спочатку мала мірку надоїти, а те, що лишалося – сім’ї, інколи не лишалося нічого, то тато плакав над тією кружечкою. Коли тато одружився з моєю мамою і вони жили в селі, то він просто обожнював молоко. Вже пив його досхочу, ніяк не міг напитися.
Тато мав дуже добру пам’ять. Знав цілого «Кобзаря». Сестра Маня теж мала хист до навчання, тато був малим і підглядав в її книжки. Маня не могла швидко вивчити, а тато – раз прочитав і вже знає. Маня завжди на нього сварила. А найстарша сестра Кася (ще коли жили в Польщі) не мала хисту до науки. Вона любила працювати на землі. Тож тато фактично в молодші класи не ходив, він навчався разом з Манею. Вірніше схоплював біля неї, так навчився і читати, і писати. Пізніше він закінчив у Володимирі вечірню школу, а згодом – Одеський технікум, де здобув фах електрика.

Фуга Лариса Степанівна

Праворуч Стапан Фуга. Під час навчання в школі
Фуга Лариса Степанівна
Кася і її чоловік Франек

Мій тато вже в 16 років був завклубом і завбібліотекарем в клубі залізничників. Там проводилися різні спектаклі, було багато гуртків де розучували народні танці. Збереглася фотографія де зображені чоловіки і жінки в національних костюмах. Тато розповідав, що вони проводили різні вистави. До них приходило багато людей з міста.
Коли саме тато організував націоналістичне об’єднання я не знаю. Швидше за все коли керував клубом. Так було простіше. Вони часто збиралися, обмінювалися забороненою літературою. Про збори націоналістичного осередку, звичайно, він мені нічого не розповідав. Я пам’ятаю його викликали в НКВС на допити вже після того, як він відбув покарання і він давав обіцянку, що більше нічим не займатиметься, бо це може зашкодити його дітям. Казав, що моїх дітей буде виховувати радянська школа. Тато був добрим дипломатом. Він завжди знав, що сказати. Але його часто викликали в НКВС, казали, що він у них на гачкові і ніде від них не дінеться. Тато повторював, що його діти не знають і знати не будуть за його минуле життя. І так він нам і нічого не розказував. Лише коли Україна стала незалежною він починав по трошки щось говорити, ледь натякати.
Коли його арештували, то в протоколах допиту було зазначено, що він був людиною, з думкою якої, рахувалися. Коли згадував про ті часи то завжди говорив тільки: «Мої хлопці, мої хлопці…». А попалися вони зовсім випадково. Мій тато був розважливим і завжди все продумував чітко. Тато пішов в армію, а хлопці почали збиратися без нього. «Нема Степана, треба щось робити», - казали вони. От вони й вирішили:

«22 травня 1954 року мало відбутись святкування 300-річчя так званого возз’єднання України з Росією. Яке ж це возз’єднання, якщо насправді це – приєднання до Росії, обурились між собою Микола Зинь і Олексій Пасічник, нема чого тут святкувати,Україна має стільки багатств – вона може прожити й сама. Тож вирішили провернути одну справу. Олексій запропонував Миколі порізати розвішені по місту до свята червоні прапори та портрети керівників партії. Під їхні бритви потрапили прапори на магазинах «Ткані» , «Уцінені товари» та насіннєвій лабораторії, а ті, що висіли на Горкомунхозі та артілі «Зірка», хлопці зняли та повісили на туалеті поблизу старого кінотеатру, якогось прапора закинули у кущі. На паркані школи механізації вони пошкодили десять портретів. Фото Сталіна з порізаними ногами поблизу трибуни неподалік пам’ятника Леніну виявив уночі черговий міліціонер Ніколайчук, він же доповів згодом на суді, що ногу вождю заштопали».
Зі статті Світлани Коширець, газета «Слово правди»
Хлопців, звичайно, зловили і тоді вже забрали мого тата з армії. Спочатку він сидів у Луцькій в’язниці. Суд постановив, що саме Фуга згрупував навколо себе молодь та зводив наклепи на існуючий лад в СРСР. Він отримав 10 років, Пасічник та на рік молодший Зинь – по 8 років, а найстарший Іван Данилюк – 6 років таборів.
Зберігся лист тата до своєї матері де він згадує про друга, який занедужав, але по трохи оклигував. Писав, що друг мав гарне почуття гумору, коли вже почав жартувати то значить ішов на поправку. І коли його випускали гуляти на подвір’я в’язниці, то тато відкривав маленьке віконечко і він йому махав. «Це була хоч якась, але маленька підтримка», - згадував тато у листі.
Потім його відправили на Сибір. Він відбував покарання в селищі Широковському Углеуральського району Молотовської області (тепер Пермський край). Тато писав листи додому, в яких вказував, що до політичних в’язнів відносилися по іншому. Політичні мали свої окремі бараки. Була навіть бібліотека. Бабуся хотіла вислати татові книжок, але відповідно їх би там забрали, бо посилки перевіряли, читали листи, а те що їм не подобалося викреслювали.
Тато згадував, що не було спочатку, що їсти, харчування було нікудишнім. Казав, що бували випадки, коли їжі на всіх не вистачало, він бачив, як інші каторжники збирали гнилу рибу і їли її. Було страшенно холодно. Люди помирали щодня, а оскільки землі там не було, а лише каміння, то тіло просто присипали ним. А навесні коли річка виходила з берегів то повністю розмивала те кладовище. Трупи пливли за течією. Тато коли це розказував то плакав. Ще розказував, що туди тисячу прибалтійських солдатів привезли на будівництво залізничної дороги. А вони ж не привикли до холоду. Мали геть легкий одяг. І так вздовж тієї залізниці вони й поховані. Жоден солдат тоді не вижив. Від початку і до кінця ця залізнична дорога всіяна трупами.
А потім тато був на лісоповалі. Там було краще харчування. Тато проявив себе дуже добре, він був розумним, розповідав цікаві історії. Його офіцери табору поважали. Тому коли він отримав звільнення, то майор родом з Казахстану сказав: «Степан, я тебе поважаю за твій розум. Я тобі чим зможу тим допоможу». Коли помер Сталін тато попав під амністію, і той майор йому порадив: «Як повернешся додому одразу женись. Тоді тебе вернуть на поселення. А якщо цього не зробиш – то будь-хто, може дати тобі в морду і тебе посадять знову. Вони знають тебе, знають про твої організаторські здібності, будь-яка заворуха і тебе першого підставлять. Тебе попросту знищать».
Тато повернувся додому. Йому було морально важко. Ніхто з родичів не хотів щоб він до них заходив. Лише Заклекти не були проти. А решта – по бабусиній лінії, по першому чоловікові Чайковському були проти.
До того, як піти в армію тато зустрічався з однією дівчиною. Вона була дуже гарна. Жила одразу за червоною школою. Там же він під час святкування Нового року познайомився з моєю мамою. Надія йому писала листи ще в армію, але їх забирали. А після заслання Надя сказала, щоб він до них не приходив додому, сказала, що буде виходити десь-інде на розмову. Тато не натякав їй на одруження, бо й так знав, що вона побоюється і за ним не піде.

Фуга Лариса Степанівна

Ліворуч Лідія Зозуля, Надя (татова дівчина) та Галина Мазяр

Надя працювала разом з моєю мамою в ательє. Мою маму звали Лідія Зозуля і вона дуже подобалася татові, була завжди весела і життєрадісна, щира, доброзичлива, легка в розмові, з посмішкою, яка майже ніколи не сходила з її обличчя і він вирішив прийти до неї на роботу, покликав і попросту сказав: «Ти за мене вийдеш заміж? Зі мною в Сибір поїдеш?» Вона не думаючи, сказала: «Так».
Тато сказав, щоб завтра вона мала при собі паспорт, він зайде і забере її. Вже тоді мама розповідала мені, що коли вона повернулася до роботи, то Надя її випитувала, що ж хотів Степан, а мама відмовчувалася. Так на другий день тато прийшов і вони з мамою пішли в РАГС і розписалися. Наді ж це дуже не сподобалося. Мамина сусідка тьотя Варя (найкраща подруга) розповідала, що мама не раз плакала через Надю, бо ж все таки Надя тримала образу. Надя, можливо, й теж хотіла заміж за мого тата, але їй не дозволили б батьки. У неї була досить заможна сім’я і вона не могла не слухати свою рідню. А в мами все було просто. Вона була більш вільна у власному виборі. У маминій сім’ї було 10 дітей. Мама була наймолодша.

Фуга Лариса Степанівна

Весілля маминої сестри Анни

Лідія Зозуля була родом з села Видранки (нині село Пархоменкове Володимир-Волинського району). Після одруження молодята поїхали в село до батьків. Звісно, рідні накрили невеликий стіл в саду, аби потішити їх. Тато маминій родині сподобався.
Трохи згодом вони поїхали на поселення в Сибір. Про поселення батьки мало розповідали. Навіть не знаю чому. Коли мама завагітніла, тато сказав, що його діти будуть народженні тільки в Україні. Не знаю, як це йому вдалося, але він отримав дозвіл на повернення в Україну. Я народилася вже тут. Жили спочатку на державній квартирі у Володимирі разом з татовими батьками. А я жила у Видранці з бабусею і тіткою Геленою, яка була мені, як друга мама. Батьки працювали в місті. На вихідні приїжджали в село. Через сім років у мене народився братик Ігор.
Фуга Лариса Степанівна

Лідія Зозуля і Галина Мазяр

Все моє дитинство пройшло у Видранці. Село хоч було невеликим, але дуже красивим. Його потрібно було знімати в кіно. Одразу за хатами розкинувся луг, перерізаний річкою, яка текла до застави і впадала в Західний Буг. З другої сторони поля село впиралося в ліс. Видранка була дуже мальовничою. Поблизу лісництво мало розплідники. Там садили різні дерева, вони були обгородженні і поміж них можна було гуляти, як в парку. Було дуже гарно. Це була так звана лінія, як кажуть у селі, де ми любили прогулюватися. Гуляти – в ліс, на черешні – в ліс, по ягоди – в ліс. Все дитинство пробігали в лісі. Корови випасали на лузі. Було дві черги. Хоч і село було невелике, але тоді тримали по три корови.
Фуга Лариса Степанівна
Весілля у селі Видранка

Звісно, варто й розповісти, як тато шукав у Володимирі роботу. Це був в певній мірі жах, адже він вважався політичним. Йому постійно відмовляли, бо він був ув’язнений. Тато поїхав у Нововолинськ і влаштувався на шахту електриком. Попрацював тиждень і його викликав начальник: «А чого ти мені не сказав, що ти «суджений»? Мені такі як ти працівники потрібні, але мені подзвонили і сказали тебе звільнити». Тато казав, що таких випадків було кілька. Знову повернувся в Володимир. А тут теж не хочуть його брати. Це вже був відчай. Пішов тато на млинкомбінат. Там приймав його головний інженер Антон Петрович. Тато зайшов до нього і каже: «Мені потрібна робота. Я електрик. В мене дитина, старі батьки хворі. Мені потрібні гроші, але ніхто не хоче брати мене на роботу, бо я був засуджений». Антон Петрович відповів: «Мені електрики потрібні. Виходиш завтра». Тато каже: «Я засуджений за політику»! «Ти мене не почув? Виходиш завтра. Решта мене не хвилює. І тебе не має хвилювати. Я зі всім розберусь», - відповів Антон Петрович. Тато завжди згадував про цього чоловіка з великою шаною і любов’ю. Він був хорошою людиною.
Так почалася його робоча кар’єра. Ще пам’ятаю, що тато водив мене туди на екскурсію, показував де працює. Це був великий млин по вулиці Ковельській. Я бачила, як там просівають борошно через натягнутий нейлон. Я думала, що борошно просівають так, як у селах через сито, але на заводі це робили через нейлон. Коли тканину міняли, то її списували. Раз тато перед Новим роком приніс рулон додому. Мама його попрала і зробила мені на свято костюм Цукерки. Пізніше пам’ятаю, що тато пішов працювати на хлібзавод, можливо його перевели, бо там була більша зарплата. Теж ходила туди на екскурсії. Тато показував, як мішають тісто в тих чанах і, як печуть хліб.

Фуга Лариса Степанівна

Степан Фуга під час будівництва цукрового заводу

Далі тато влаштувався працювати на цукровий завод. Спочатку він його будував. Там було кілька бригад електриків. Мене вразив той завод. Там було дуже гарно. Всі ходили в чепчиках. В цехах чисто й світло. Це був величезний завод. Тато пропрацював на ньому до пенсії.
Коли тато будував наш будинок, вся столярка була зроблена дідусем. Не було видно навіть з'єднань на віконних рамах і дверях. Зараз в будинку живе брат. Вікна поміняли на пластикові, а двері ще досі збереглись в прекрасному стані. А ще дідусь зробив шафу для посуду без жодного цвяха. Так званий "буфет". Я пам'ятаю яка це був гарна, добротна шафа зі скляними дверцятами. Але що з нею сталось, не знаю. Вийшла заміж, а батьки робили ремонти без мене. Звісно, грошей не було, щоб найняти спеціалістів, то вони з дідусем робили все самі. Збудували хату на дві сторони. Будували її більше ніж десять років. В одній частині жили дід Михайло й бабця Параска, а в другій – ми. Тато в жодному разі не хотів кидати своїх батьків. Бабуся на той час почала хворіти, за нею потрібно було добре доглядати.
Фуга Лариса Степанівна

Мама з татом

Ще повернуся до моєї родини у Видранці. Моя бабуся з Видранки належала до багатого роду. Це були заможні селяни. Ще прабабуся і прадідусь були землевласника. Будинок в якому вони жили, дістався сину, бо така в родині була традиція, що батьківське майно відходить до старшого сина. Окрім будинку були ще стодоли і земля, що тягнулася аж до річки. Під час Другої світової війни їм спалили хату. Пізніше збудували нову, але на цей раз маленьку. Село Видранку під час війни спалили. Багато осель погоріло. Довелося жити в землянці. Згодом перебралися в стодолу. Вони її перегородили, зробили там дві кімнати, кухню. На кухні теж було ліжко. Подейкували, що село палили бандерівці. Налетіли на Видканку, почали стріляти. Але одного з них селяни впізнали. Він був із села Залужжя і працював з комуністами в Устилузі. Він був в їхній партії, тому його добре знали. Він цього не приховував. Тоді, як розповідали рідні, робилося щось не зрозуміле, бо були поляки, бандерівці, комуністи. Вони один одного вбивали, ті в тих переодягалися, а ті в тих. Коли чули постріли то селяни одразу втікали в ліс.
Дідусь мій загинув в перший рік війни. Коли німці наступали, переходили через Буг, то був великий бій на заставі. Дідусь сидів біля вікна і в нього попав осколок снаряду десь під ребра. Його оперував німецький лікар, але він одразу сказав, що дідусь не проживе й року. «Це серйозна рана, я в таких умовах не можу добре прооперувати. Місяців сім протягне», - сказав лікар. Десь так він і прожив… Похоронений в Устилузі.
Перші німці не ображали людей. Вони прийшли і швидко пішли. Тьотя Гелена (Олена) ходила їм прати одяг. Як були якісь свята, то давали тим людям які на них працювали шоколадки. І дітям часто давали шоколад. Казали, що в них вдома теж є діти. Мабуть, сумували за ними, тому добре ставилися до наших дітей. Гадали чи вернуться ще додому, чи побачать власних дітей…
Фуга Лариса Степанівна

По центру - бабуся з с. Видранки та її доньки Лідія та Анатолія

Мені зовсім недавно, років три тому, розповідала мамина односельчанка, що у Видранці був молодий хлопчина років двадцяти, батько його загинув на фронті, а він подався в УПА, одного разу, він вернувся в село провідати матір, і хтось на нього доніс. Очевидно за ним слідкували, бо в селі один одного не здавали, а навпаки могли сховати. На цього хлопця зробили облаву. Вивели в ліс і його розстріляли. Його поховали в Устилузі. На могилі в нього був великий дерев’яний хрест. Ця жінка мені показала цю могилу, казала, що якщо я буду мати якийсь віночок чи квітку, то щоб положила йому. Я буквально весною прибрала цю могилу, пообрізала ті кущі, підперла хрест, бо він вже трухлявий, та поклала новий вінок. Цей хлопчина, як розповіла мамина знайома з села був справжнім бандерівцем. Коли село в війну спалили, то тільки бандерівці помагали людям. Приносили їжу, одяг, все, що мали.
Мама в школу ходила в село Залужжя. Через ліс треба було йти пішки. Вона дуже юною закінчила якісь курси крою і шиття і почала працювати в ательє в Володимирі. Вже, як тато з мамою одружився і народилася я, то ще була та стодола. Пам’ятаю величезний солом’яний дах. Лелеки на верху зробили гніздо.
Мамина сестра Анатолія працювала в Устилузі на пана. Була служницею. Там відносилися до неї дуже добре. Пан був вдівцем і сподобав собі дівчину, пропонував заміж, та Анатолія відмовилася. Вона вийшла заміж за прикордонника і проживала у с. Мокре.
Після війни застава ніби мала шефство над нашим селом. Прогортала дорогу, розрівнювала її. Навіть доставляли хліб у село, бо до Устилуга треба було йти 7 км, то прикордонники привозили хліб прямо з устилузької пекарні. На заставі був невеличкий ставок і ми там любили купатися. Майор Махаєв та старшина застави Сідоров мали дітей, то ми разом з ними гралися.
Пам’ятаю, і колядників, і як у снігу проривали тунелі, як гралися на річці. У Видранці було куди піти і як себе розважити. У селі було добре, але треба було важко працювати. Бабця та тітка Гелена важко працювали, та й мама з татом теж, коли приїжджали з міста. Тато мав багато роботи. Побудував бабці невеличку хату в садку, новий хлівець, а ту стару стодолу завалив. Тато мав романтичну натуру, любив слухати, як співають солов’ї, був дуже начитаний, знав багато уривків з творів напам’ять, цитував вірші. Знав багато пісень, особливо упівських. Співав їх собі тихенько.

Фуга Лариса Степанівна

За швейною машинкою Лідія Зозуля, ліворуч – Надя

Мама теж мала гарний голос, любила співати. Завжди була веселою, з гарним настроєм попри важкі випробування. Мама усміхалася і це дуже тішило тата. Мала добре серце, не могла довго тримати образи. В мами все було бігом, вона швидко все робила, при цьому співала. Я знала, що мої батьки працюють дуже тяжко щоб все мати, але оті їхні пісні, їхні радісні обличчя додавали якоїсь легкості. Здавалося, що їм не тяжко. Татові подобалася Видранка, після ув’язнення вона для нього була раєм. Він напевно знаходив там спокій.

Фуга Лариса Степанівна

Лідія Зозуля з подругами

У бабусі було п’ятеро синів. Трьох з них забрали на війну і вони не повернулися. Одного сина люди з села бачили в Бресті в таборі, вони були разом з ним, але їм вдалося втекти. То вони прийшли й розповіли це бабусі, казали, що не могли його забрати з собою, адже він вже не міг навіть вставати. А про двох інших навіть не було звістки. Один з тих братів висадив у Видранці великий садок, який був для бабусі доброю згадкою про сина. Його звали Микола. Бабуся казала, що він мав унікальний музичний слух, міг висвистати будь-яку мелодію, переспівував пташок і, як ішов десь з вечорниць чи клубу, то голос сина було чути здалеку.

Спогади записала Вознюк Орися
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Вересень 2021 (2)
Серпень 2021 (1)
Липень 2021 (4)
Травень 2021 (2)
Квітень 2021 (3)
Березень 2021 (3)
^